***

Втомлений, і якийсь надто нервозний, я вирішив освіжитись в парній лазні, на березі Дніпра. Це була маленька дерев'яна хатинка, від якої відходив поміст, що нависав над глибокими водами річки. Щодня дружинники діставали розпечене каміння з ями, в якій постійно підтримували вогонь. Вони тачками перевозили це гаряче каміння в лазню, а потім годинами лежали біля нього, обтікаючи жаром. Для тих сотників, які були вільні від тренувань, стало звичною справою приходити в лазню, і сидіти тут по годині і більше, поливаючи каміння дніпровською водою. А потім вибігати на поміст, і з розгону стрибати в річку.

Увійшовши до темної парилки, я зрозумів, що в ній хтось сидів на верхній лаві. Вдивившись у напівтемряву, я розібрав, що це був характерник Ярослав, з Хортиці. Я знав його по кулачних боях, що проводилися серед опричників. Він сидів не голим, як завжди, а в коротких підштаниках. Я трохи пом'явся, і сів на краю нижньої лави. Потім ми трохи посиділи в темряві, і раптом я зрозумів, що Ярослав щось говорить, тихо розмовляє сам із собою. Я сидів мовчки, намагаючись не заважати йому.

      - Ти знаєш, Алексусе, - Ярослав вперше показав, що впізнав мене. - Ти знаєш, я цими днями багато ходив на веслах, по Дніпру.

Я кивнув йому в напівтемряві. Я дійсно бачив, як він плавав маленьким човником.

- Так ось, - продовжив він, - спочатку я обійшов навколо всі острови, потім пройшов уздовж берега на південь, у бік Переяслава.

- І що ти там побачив? - запитав я.

- Порожнечу.

      Потім Ярослав ще щось розповідав, та я вже не слухав його. Розслабившись в теплі, я помалу забув про свої щоденні турботи, забув про Нікатею, Зару, Юлі-Ану, Никодима і тисяцького Дмитра, з його вічними проблемами. Моя голова відкинулася в куточок, спершись на стіну, що пахла сосновою смолою, і я поринув у сон. Я просто заснув.

Я, як і раніше, був у темряві, але в темряві іншій, – не теплій, затишній та ароматній, яку покинув, а в темряві холодній, мовчазній, яка пахла вогкістю та пліснявою. І це було не приміщення, а чорна дорога, якою я їхав на білому єдинорозі. Я зрозумів, що це були нижні небеса, - потойбічний світ земного людства…

Головним почуттям, яке я відчував у цю мить, була весела лють, бажання зустріти і подолати якусь перешкоду. У голові крутилися спогади про минулі битви, які миготіли, наче в хмільному забутті. І ще було сп'яніння від якогось доручення, найважливішого з усіх, які Боги давали Ефірійцям.

Стукаючи копитами по кам'яній дорозі, мій єдиноріг підійшов до стіни, вздовж якої миготіли духи, і які тривожно дивилися на нас. Їх розбудив стукіт копит, що разюче відрізнявся від їхнього власного безшумного пересування. Це були хаотичні друджі, - бліді чоловіки, жінки та ненароджені діти. А посеред стіни були відчинені ворота. Коли ми під'їхали до них, вони повільно зачинилися перед нами. Я нахилився і прошепотів прохання на вухо єдинорогу, Сісаму. Відчайдушний ривок, високий стрибок, і ворота залишилися позаду. Духи спантеличено дивилися вслід вершнику, що перелетів через стіну.

Але незабаром перед нами з’явився новий мур, який доходив до самого неіснуючого неба. І була в ньому щілина, дуже вузька щілина на вершині. Вона була надто вузькою для єдинорога. Я знав, що за цією стіною знаходився міст Чинват, що розділяв атмосферію та ефірійні небеса, – нижні та верхні небеса. Я зіскочив на землю, підійшов до стіни і почав бити по ній кулаками. Незабаром кулаки вкрилися кров'ю, але я не звертав на це уваги.

Пролунав голос із-за стіни:

- Хто там стукає?

- Я посланець Єдиного, його Ефірієць. Я прийшов поговорити з Хонг-ші, Спасителем людства.

- Повертайся на землю, Алексусе. І передай людям, що я не можу спуститися, доки земний світ не заплаче за мною.

Я все зрозумів, мені не треба було повторювати двічі. Я знав, що таке істина, і я не боявся повернутись з поганими звістками. Я застрибнув в сідло, і рушив назад. Під'їжджаючи до воріт, я почув гул у стіні, яка затремтіла. Ворота відчинилися, я проїхав крізь них і поскакав далі, до землі.

Я прокинувся, і ривком відірвав голову від стіни, усвідомлюючи, що щось відбувається на вулиці. По моєму тілу струмував піт, бо я надто довго спав у парній. Ярослава не було. Я підскочив до дверей і смикнув за ручку. Двері заклинило, як часто буває через спеку, і моє серце на мить завмерло. Кепська доля, - померти голим у парній. Потім двері піддалися під тиском, відчинилися, і всередину увірвалося світло, разом із свіжим повітрям. Я вибіг на поміст, і з розгону стрибнув у Дніпро, задихаючись від холодної води. Потім швидко підплив до драбинки і виліз на берег, де залишив свій одяг. Швидко одягнувшись, я побачив княжих дружинників біля води, які застрибували в чайки.

- Що відбувається? – закричав я ближньому воїнові.

Але той нічого не відповів, а лише безпорадно повів плечима. "Знову амазонки якесь тренування придумали", - здогадався я.

Увечері, як і обіцяв, я пішов до хати Дмитра, яку йому відбудували між Видубицькими воротами і казармами дружинників. Вже на підході до неї, один із стражників перенаправив мене за хату, де на галявині, між деревами, тисяцький збирав нараду.

У маленькому гайку, через навислі крони дерев, на землю сочилося тьмяне вечірнє світло. Тут вже було кілька десятків дружинників. Довга мотузка тяглася від одного списа до іншого, утворюючи своєрідне захисне коло, серед якого був встромлений спис тисяцького Дмитра, із срібним наконечником. І вже згодом сюди, на військову нараду, завітали сотники київської дружини, амазонки та Хранителі Круга Дванадцяти. Під невеликим деревом притулилася Юлі-Ана. Також у межах кола, але трохи осторонь, сиділи ченці-літописці. Вони були запрошені для того, щоб записати свідоцтво, і, якщо знадобиться, дати пораду з позиції їхньої вченості.