ГЛАВА 15 (5 серпня 1240 року)

З кожним наступаючим днем у повітрі все більше смерділо ордою, що наближалася. І містяни, і дружинники, всі перебували в напрузі та очікуванні, часто не вірячи в те, що відбувалося.

 На Видубичах, між казармами та цивільним поселенням, пролягало величезне поле, на якому зібралося молоде поповнення, так звані опричники. Хоч потроху, але поповнення до Києва прибувало щодня. І ось вже три дні їх розбивали на десятки та сотні, змушуючи тренуватися в поті чола. Їх вже було понад три тисячі, – здебільшого міцних, двожильних сільських хлопців. Але біда була в тому, що вони не мали уявлення про дисципліну, і про елементарні навички військової справи. А робити з них регулярну армію часу не було, і тому ми ліпили з них те, що могли зліпити.

Першого ж дня військових зборів ми з тисяцьким Дмитром зібрали всіх опричників разом, і перевірили, як вони озброєні. На все це військо було не більше трьохсот мечів, багато з яких були старими та іржавими.

- Не мужицька зброя, ці мечі, - сказав тоді тисяцький, ніби виправдовуючись переді мною. – Зате у них достатньо сокир та рогатин.

Я його зрозумів, і тому спробував змінити тему розмови, звертаючись до сотника Володимира:

- Відбери їм сотників, із регулярної київської дружини, а десятників признач з їхнього оточення, із селян. Але самих тямущих, і здатних командувати іншими.

Оскільки багато наступних подій буде пов'язане з цим київським сотником, Володимиром, то тут треба трохи розповісти про нього. Десять років, зі своїх тридцяти, сотник Володимир служив у княжій дружині. У 1230 році він вступив в дружину князя Данила, коли той допомагав своєму братові, Лешку Конраду, у боротьбі за владу, в Польщі. Тоді вони відвоювали в угрів Галич. Потім, коли князь Михайло пішов війною на Володимира Рюриковича, у боротьбі за київський престол, і тоді сотник, у дружині Данила, воював на боці Володимира Рюриковича.

Але більшу частину своєї служби сотник Володимир воював проти половців, будучи простим воїном. Кожна київська дитина знала, що половці віроломні, що вони завжди порушують договори, захоплюють чужі землі, і що 1078 року вони вбили великого князя Ізяслава Ярославича. У 1093 році половці здобули перемогу над військами 3-х князів: Святополка, Володимира Мономаха та Ростислава. Остаточний розгром половців, багатотисячною армією Володимира Мономаха, стався внаслідок хрестового походу 1111 року. Ця справедлива війна виправила тоді все зло, вчинене половцями за минулі століття. Але виправила не до кінця, і половці все ще загрожували Русі. Саме так говорив офіцер-вербувальник, приїхавши до села, де мешкав двадцятирічний Володимир. Немає честі вище, ніж послужити київським князям у такій добрій справі, казав він, і обіцяв всім новобранцям багатство та славу. Багатство Володимира не цікавило, але думка про славу дурманила голову. Він записався того ж дня у київську дружину, не спитавши батьків, і поїхав, щоб битися з половцями, і покрити себе славою.

Але сьогодні, навчаючи молоде поповнення перед битвою з ордою, він розумів, що його юнацькі мрії давно перетворилися на попіл. Але він завжди пам'ятав одну істину, якої його навчив князь Данило Галицький: ідеали, яких повинні дотримуватися всі порядні народи, – це честь, вірність і правда. Без цього людство буде повалено в хаос, і скотиться в темряву. Ці ідеали Володимир запам'ятав добре, і завжди намагався слідувати їм. Отаким був цей молодий київський сотник.

Після того, як я дав вказівку сотнику Володимиру, я кивнув тисяцькому, щоб він слідував за мною. Ми попрямували до будинку місцевого священика, який перетворили на свій штаб.

- Що трапилося, на тобі обличчя нема? - запитав мене тисяцький, коли ми увійшли в прохолодну світлицю.

- Сталося? Та нічого не сталося. Але розпочнися завтра війна, ці сільські хлопці за тиждень поляжуть усі до одного! – обурився я.

- Ти що, вже налаштувався на поразку? – холодно запитав тисяцький.

- Поки що ні, але вже близький до цього, - відповів я. - Вони гарячі та сміливі юнаки, вони рвуться в бій. Але не можна виставляти цей натовп новобранців проти навченої орди, яка воює з дитинства. Вони навіть сигналів труби не розуміють.

- Тоді нам доведеться померти під стінами Києва, захищаючи його, - промовив сотник Володимир, який увійшов за нами до світлиці. – Якщо ми не навчимо їх, цей натовп новобранців.

- Ти ж не дослужився до тисячного, правда? - запитав я його з сарказмом. - Тільки нещодавно отримав чин сотника. Не оцінив тебе князь Данило?

- Не дослужився, мабуть пикою не вийшов, – огризнувся Володимир.

- З цієї причини, чи з якоїсь іншої, але командувати людьми тебе не навчили, як і підкорятися старшим, - зауважив я. - Але ми тебе навчимо і командувати, і підкорятися, а ти потім навчиш новобранців. Це перший закон війни.

- І що ви пропонуєте? - спитав сотник, наливаючи собі води зі глека, в глиняний кухоль. - Як будемо навчатися?

- Правду кажучи, ми ще самі не знаємо, - відповів я за двох. – Але для початку мені потрібна карта цих місць, хоча би приблизна. І ми маємо не більше місяця, щоб навчити опричників володіти зброєю, і відгукуватися на найпростіші сигнали рогу. Для початку відбереш п'ять сотень найміцніших воїнів, здатних за щитами встояти проти монгольської кінноти. Амазонки займуться навчанням лучників, і сформують з них окремий загін. І ще відбереш півсотні найшвидших бігунів, які стануть посильними.