***

Дорога, петляючи, йшла вгору, і незабаром нам відкрився чудовий краєвид на східний схил, вкритий лісом, і на зелені пасовища, що спускалися аж до самого Дніпра. У місячному світлі було видно самотні човни на воді, - одні здалеку були схожі на світлі дерев'яні стружки, а другі на темних водяних жуків. На вершині гори, як і на її схилах, горіло багато вогнищ. Від них виривалося біле смоляне полум'я, відсвічуючи чаклунські випари. Звідусіль лунали крики, співи, гуділи дудки та гриміли барабани. У мене навіть мурашки побігли по спині, і я ледве проковтнув слину. Недалеко від нас приземлилася незрозуміла істота з червоним волоссям, злізла з мітли і пошкандибала до вогнища. Там кілька дівчат, в хутряних шапочках, намагалися перекричати одна одну. Схоже, що вони прилетіли на великому веслі, навколо якого і галділи. Мимо пройшла напівоголена відьма в білому одязі, і окинула мене похітливим поглядом. Мені захотілося якнайшвидше забратися звідси, спуститися з гори і зникнути назавжди. Але треба було добути до кінця цю виставу.

- Нікатея, - гукнув я принцесу. - Ти знаєш таку приказку, - з вогню та в полум'я? Ми потрапили у відьомське осине гніздо.

- Не дрейф, Алексусе, я з тобою. Принцеса тебе не кине, і не забуде.

- Буду вдячний, до кінця життя, - з кислою міною відповів я.

На пологому схилі приземлялися чергові літальні апарати. Їх ставало все більше і більше, і ця метушня навколо збільшувалася. Але хтось, напевне, заздалегідь потурбувався про порядок. З'явилися розпорядники, які направляли новоприбулих у відведені місця, де вони залишали свої мітли та інше льотне обладнання.

Якоїсь миті я помітив, що ми несподівано стали центром загальної уваги. До нас, злими і настороженими поглядами, придивлялося кілька відьмочок, поряд з якими будь-яка потвора була би дивом краси. Вони дивилися на Нікатею, яка була вищою за них на кілька голів, і, загалом, зовсім іншою.

- А це ще хто такі? – крикнула одна. – Я не маю наміру їх тут терпіти!

- Так, хай розкажуть, хто вони такі! – крикнула інша.

- Закрий своє хайло, стара корова! - крикнула якась жінка в чорному плащі з капюшоном, що підійшла. - Не зображай із себе важливу цяцю, це мої гості!

Жінка відкинула капюшон, і я впізнав стару відьму Брону.

- Рада бачити вас, мої любі. Ласкаво просимо на наш відьомський шабаш, - промовила вона, криво посміхнувшись. - Не бійтеся, я господиня цього банкету, у мене тут все під контролем.

- Здравствуй, наставниця, - Нікатея нахилилася і обійняла стару, в очах якої таїлися мудрість віків, життя і смерть багатьох цивілізацій.

Потім Брона повела нас повз вогнища, навколо яких стояли групи чаклунів та відьом. Вони вітали нас, випиваючи та непристойно лаяючись. Їхні келихи наповнювалися з котлів та діжок, від яких несло ароматом самогону, сидру, грушевника та інших продуктів алкогольної перегонки.

По самому центру Лисої гори горіло величезне вогнище, і тисячі іскор вогняними бджолами зміталися в чорне небо. Неподалік від нього горіло інше вогнище, поменше. Над ним, на залізній тринозі, було встановлено котел, навколо якого маячіли постаті в темних плащах. Їхніх обличь я не бачив, але точно знав, що то були Хранителі Круга Дванадцяти. І що вони тут робили, мені було незрозуміло.

Брона не дала нам наблизитися до Хранителів, а повела туди, звідки долітав найсильніший гул і долинав найміцніший запах напоїв, що переганялися. Незабаром, діставшись діжки, ми вже пригощалися чудовим сидром. Брона не стримувала нас, і сама охоче прийняла кубок, який їй піднесла рудоволоса. Попиваючи напій, я замислився над цим шабашем, і що він може змінити в моєму житті. А сидр був такий міцний та шипучий, що навіть з носа потекло.

У Брони, серед оточуючих, виявилося безліч знайомих - і людей, і нелюдів. З нею сердечно віталися русалки, дріади та водяниці, обмінювалися рукостисканнями рум'яні сільські ворожки та знахарки. Благовиховано і манерно кланялися жінки в розшитих золотом накидках, з прикритими чорною вуаллю обличчями. Рясно лився сидр, грушевник та інший самогон. Навколо всі штовхалися та проштовхувалися, і тому ми поспішили відійти в сторону.

- У цьому світі чари завжди були чисто чоловічою справою, чоловічою майстерністю, - пояснила Брона, коли ми відокремилися від натовпу. - Я не бачила тут жодної серйозної жінки-чаклунки. І хоча деякі з присутніх називають себе чаклунками, але їхня сила стихійна, неприборкана, напівдика. У них сила без знань, без майстерності, а тому дуже небезпечна. Тут присутні сільські чаклунки, які існують за рахунок слабких знань, і які дбайливо передаються з роду в рід, наче великий скарб. Вони вміло користуються найпростішими закляттями, можуть знайти загублену річ або полагодити предмет, що зламався. Ще вони, завдяки старовинним традиціям, мають численні навички, - можуть вправити суглоб, прийняти пологи, вилікувати зламану ногу, знають все про дикі трави, знаються на хворобах свійських тварин та худоби. Але завжди потрібно враховувати, наскільки малий чи великий у цих жінок уроджений дар, що дає можливість лікувати, користуватися заклинаннями, змінювати образ людей та предметів. Деякі з них відрізняються жовчною вдачею, і часто намагаються нашкодити, не знаючи, навіщо їм це потрібно.

      - Але мені здається, що тут є дуже багато представників стародавніх магічних родів, - сказав я, звертаючись до Броні.

- Дуже багато магічних родів? Чому ти так думаєш?