***

Я ще трохи постежив за ним, а потім знову почав шукати очима зниклого рудого чоловіка. Раптом я стрімко обернувся і мало не впав, спіткнувшись об дошку. Я ще ніяк не міг звикнути до дощатих тротуарів, вздовж деяких вулиць, і я постійно спотикався через нерівності та щілини між дошками, що розсохлися. Обережно ступаючи, я пішов далі, розглядаючи цінники на товарах, уздовж вулиці. Ціни шалено росли через наближення війни, якість товару була жахливою, але ніхто вже не звертав на це уваги. Це не хвилювало ні покупців, ні продавців. Проходячи повз одну з крамничок, я помітив жінку, яка кричала на крамаря і махала перед його носом шматком м'яса, що явно підгнив, і був із своєрідним запахом. Розгнівана особа закликала всіх і кожного подивитись, яку гидоту всунув їй цей торговець. Але той лише стомлено дивився на неї, навіть не намагаючись хоч якось виправдатися.

Я знав, що було виправданням такої дорожнечі та якості товарів. Весна видалася холодною та дощовою, вода не сходила з полів, коли вже давно минули терміни сівби, і хлібам настав час зазеленіти на полях. Пізні заморозки занапастили садовий цвіт, а багато що згнивало на корені, в затоплених полях. Ще кілька днів тому Никодим роз'яснив мені ситуацію з зерном, яке поточили гризуни в коморах, бо воно було дорогим, і ніхто в Києві не міг його купити. А тут ще якась хвороба косила стада овець, і плямиста іржа занапастила поля овочів. Зовсім стало туго з їжею, і лише старий ячмінь та ріпа рятували від голоду. Але містяни, в основному, не падали духом від усіх цих напастей, а важко працювали в кузнях і збройових майстернях, готуючись до війни з монголо-китайською ордою. Всі розуміли: треба терпіти та старанно працювати. І я, звичайно, разом з киянами набирався терпіння, у пошуках Хранителів. Ні, звичайно, можна було звернутися до митрополита, або ж відвідати Михайлівський собор, де мешкали ті самі Хранителі. Але дуже хотілося інтуїтивно знайти їх, у самому невідповідному місці. І цієї миті, поки я ліпив у голові свою фантазію, один з них попався мені на очі.

      Накинувши каптур на голову, я повернув за ним, у нетрі Подолії. Я йшов, опустивши очі в землю, але все ж не випускав його з поля зору. Ті містяни, що траплялися мені назустріч, виглядали похмурими та пригніченими. Ніхто не підводив голови, ніхто не йшов вертикально і не посміхався. Хоча я розумів, що в цих нетрях інша поведінка викликала б масу підозр.

Я навіть не уявляв, яким похмурим може бути Київ. За місяці, проведені в соборі, я звик до чистоти та доглянутого простору. Але тут не було нічого світлого, - ні зеленіючих дерев, ні білого граніту, ні квітів Соборної площі. Тут все було чорним та смердючим.

Стіни подільських хатин покривали численні плями сажі та бруду, а повітря було наповнене димом, що тягнувся від численних майстерень та кузень. Вулиці та будинки суцільно погрузли в горах сміття, - в нетрях рідко хто брав на себе турботу, щоб прибратися перед входом у свій власний будинок.

«Вночі тут, мабуть, світліше та чистіше, ніж вдень», — подумав я, повертаючи за ріг.

За рогом я обминув жебраків з простягнутими руками, які сиділи в надії отримати хоч щось. Але їхні благання не досягали вух перехожих, оскільки останні самі страждали від голоду. Мимо пройшли робітники, опустивши голови та плечі. Дуже рідко зустрічалися міські стражники, яких я обходив стороною, щільніше загорнувшись у плащ. Деякі із стражників штовхали жебраків, щоб переконатися, що ті справді каліки. А іноді просто зупиняли перехожих, і щось розпитували для пристойності. Я якось примудрявся спостерігати одночасно і за стражниками, і за Хранителем, що йшов попереду.

Невдовзі я пірнув за ріг, пройшов по засипаному сміттям провулку і опинився біля дверей харчевні, куди зайшов Хранитель. Я увійшов за ним.

Як і більшість подібних закладів, ця харчевня була брудною та убогою. Оскільки, у цей катастрофічний час, більшість киян не могли заплатити за якісну їжу (а зазвичай взагалі не могли), то такі харчевні існували за рахунок багатих містян і княжих бояр. У кожному районі було декілька таких благодійних закладів. І оскільки їхні власники отримували від вищезгаданих панів готівкові гривні, а за їхньою роботою ніхто не стежив, то вони ґрунтовно економили на продуктах, щоб покласти надлишок собі в кишеню. Від ченців я знав, що їжа в таких закладах на смак була не краща за просту воду, в якій розбовтали трохи борошна та жиру. На щастя, я прийшов сюди не їсти, а розмовляти. Оглянувши зал, чергу до котла і прилавок, я помітив у дальньому кутку стіл, і того, хто за ним сидів. Я пішов до Хранителя, обережно ступаючи глиняною підлогою, посипаною піском.

- Вип'єш вина? - запитав Хранитель, коли я підійшов до нього.

Я заперечливо похитав головою. Мені стало якось незручно, тому що я зрозумів, що Хранитель давно помітив мене.