ГЛАВА 9

Коли ми вийшли від князя, то я одразу ж помітив на лаві, в кутку, тацю з гарячими медовими пряниками, що заповнили коридор своїм ароматом. Попри власне бажання, я механічно підхопив парочку, і вислизнув надвір. Юлі-Ана виконала такий же трюк, а ще й прожонглювала цими гарячими пряниками. Під деревом, біля собору, я помітив усміхненого старого ченця. Усміхався він, справді, не нам, а митрополиту Никодиму, що йшов праворуч від мене.

І в цей же час Никодим торкнувся мого ліктя, і промовив:

- У князя Михаїла душа поета, а душа поета мінлива, як тінь під хмарами. Він має свої справи, а ми маємо свої. Пішли, Алексусе, я покажу вам щось дуже цікаве, що є у нашому князівстві…

      Під Михайлівським собором, глибоко в підземеллі, куди нас привів Никодим, коридори освітлювалися олійними лампами, що висіли на залізних гаках. Цього слабкого освітлення, щоправда, ледь вистачало, щоб відігнати абсолютну темряву. Коли ми йшли, то я помітив, що по сторонах коридору одні двері були щільно зачинені, інші були замкнені на замки, а деякі були влаштовані так хитромудро, що я помічав їх, лише підійшовши впритул. Мені навіть в голову прийшла спонтанна ідея, – перевірити, що там, за тими дверима. Хоча, скоріш за все, в тих кімнатах жили виключно церковні миші.

Більшість відгалужень, які йшли від центрального коридору, темніли похмурими провалами, з ледь помітними відблисками далеких ліхтарів. Нікого з людей, на своєму шляху, ми не зустріли. З побаченого я зробив висновок, що люди заглядали сюди нечасто, а ліхтарі запалили з якогось особливого випадку. І хоча тут було прохолодно, але долоні в мене спітніли, бо я нутром відчував, що за тими дверима були потаємні кімнати, де зберігалися скарби багатьох поколінь київських князів.

Поки я міркував про скарби, Никодим підійшов до непримітних дверей наприкінці коридору, і відчинив їх. Ми опинилися у просторій квадратній кімнаті з кам'яними стінами, на яких розрізнялися яскраві релігійні малюнки. Єдиним предметом меблів тут був величезний круглий стіл, накритий білою скатертиною, що стояв посеред кімнати. Навколо столу, як я встиг порахувати, стояло дванадцять крісел, на яких сиділи люди. Сиділи на всіх, крім одного, яке пустувало.

Окрім довгих плащів з капюшонами, на тих, хто сидів, не було нічого, що вказувало б на їхню приналежність до певної касти. І жоден з тих, хто сидів за столом, ніяк не відреагував на появу митрополита та його гостей. Та незважаючи на їхній спокій, я помітив у їх поведінці відображення деякої невизначеності. Але це, як я потім зрозумів, мені просто здалося. Никодим показав нам, щоб ми мовчки стояли в кутку, а сам зайняв вільне, дванадцяте крісло за столом.

Один із сидячих дістав з-під столу, і поставив перед собою непомітний на вигляд відшліфований дерев'яний ящик, довгий та вузький. Потім відчинив його, і дістав звідти блискучий метеоритний меч. Цей меч був такий самий, як у нас з Юлі-Аною, наче був їхнім близнюком. Юлі-Ана торкнулася мого ліктя, і стиснула його. А я автоматично торкнувся свого меча, перевіряючи його наявність. Але якщо наші на місці, то звідки цей тут опинився?

Раптом ці Хранителі, назвемо їх так, поклали свої руки на стіл, і торкнулися один одного. Відразу ж, навколо кожного з них, з'явилося свічення, м'яке та біле. Це сяйво повільно посилювалося, ніби розростаючись зовні, і зливаючись разом. Згодом в єдине ціле злилися ореоли всіх Хранителів, що сиділи навколо столу. Свічення стало таким яскравим, що навіть світло ламп на стінах потьмяніло і згасло. Але всередині цього яскравого блиску виникло ще сильніше свічення. То був потік білого вогню з центру столу, що виблискував, наче розпечений метал.

Мені раптом захотілося влити потік своєї сили в це спільне свічення. Мене підхопив такий жаркий порив, що я ледве втримався на місці. Ще я відчув, як тремтить рука Юлі-Ани, що стискала мій лікоть. Потім, раптом, вона зробила крок до столу, але тут же зупинилася, гнівно труснувши головою. Було незрозуміло, що саме вона хотіла зробити.

- Ми повинні їм довіряти, - тихо прошепотів я їй на вухо. - Іншого не дано.

Наступної миті меч, з тріском і дзижчанням піднявся, і завис над столом. Рубін на кінці ручки засяяв, розкидаючи навколо себе пурпурові іскри.

Никодим перекинувся через стіл, взяв меч за рукоятку, і насилу, ніби тягар давив на його руку, поклав його в ящик, закривши за ним кришку. Через секунду свічення, що оточувало всіх Хранителів, зникло з легким мерехтінням.

Всі залишалися на своїх місцях, а ми мовчки спостерігали за ними. Раптом Никодим звернувся до Хранителя, що сидів навпроти нього. Між ними розпочався діалог-містерія.

      Никодим запитав Хранителя:

      - Хто ти?

Той відповів:

- Син Світла, дивись на знак і емблему.

- Що рятуєш ти в світлі?

- Вівтар Елохіма.

- Якою була його форма?

- Вівтар ладану та жертовного вогню піднявся переді мною. Здійнявся вітер, і зірки засяяли на небесному склепінні. Дерева росли зубчастою стіною, і чорне зло перетнуло південний захід. В середині стояв хрест Елохіма, ошипований перлами та алмазами.

- Кого ти ще бачив?

- Сатана на південно-східній частині храму, чорний, з димом крові та війни, зажадав від мене здатися. І він вийняв палаючий меч.