***

Дмитро говорив це щиро, як і належало в таку хвилину. Але я чудово знав, що всі проблеми, про які йшлося тут, скоро випливуть на поверхню. Адже свого часу я все-таки вважався непоганим стратегом. Але щось радити їм зараз, в цю годину, я не вважав за потрібне. І не просто не потрібним, а навіть шкідливим. І якоїсь миті мій погляд зачепився за купу паперів, що лежали на облупленому столі, біля вікна. Вони рясніли малюнками та знаками, що зображували монгольських воїнів.

Князь помітив мій погляд, і підійшов до столу, кивком голови підзиваючи всіх інших. Він узяв зі столу і розгорнув товстий пергаментний сувій, і світло впало на зображення людського обличчя. Його, мабуть, довго возили у сідельних кінних сумках, бо лінії стерлися, але портрет залишився виразним. Портрет синьоокого чоловіка, з світлим волоссям. І схоже було, що він був високий, хоча точно стверджувати це було безглуздо. У кожному з руських міст такий молодець міг би проживати, не викликаючи підозр у громадян.

- Це і є хан Батий, – промовив князь, – власною персоною.

Це його визнання змусило мене відчути недавній холод цієї кімнати, що панував тут до вогню в каміні. Мені стало незатишно.

Князь помітив моє збентеження і сказав:

- Так, ця людина і є правителем монгольської орди. Його жорстокість і божевілля набагато страшніші, ніж будь-коли зустрічалися нам. Тисячі русичів, під загрозою смерті, вже проголосили його своїм правителем. З кривавою війною він іде по Русі, і тому незабаром варто чекати його приходу під стіни Києва. Це охолодить всіх, – і правих, і винних. Але я вже послав гонців до Іскоростеня, Угліча, інших міст. Напевно, скоро прибуде підмога.

- Скоро може прибути лише похоронна команда, - перебила князя Юлі-Ана. – Батий має необмежені резерви, і він нападатиме з усіх боків, і у будь-який час, – на сніданок, обід та вечерю. Тут усіх переріжуть.

- Я врятую Київ! – пафосно промовив князь.

- Києва, яким ви його знали раніше, більше не буде!

Михайло замовк і глибоко зітхнув, борючись із невблаганним прагматизмом Юлі-Ани.

- Але ж Київ ще існує!

- І через свою самовпевненість ти готовий ризикнути своїм народом?

- Допомога прийде, – заявив князь.

- Ти штовхаєш свій народ на самогубство, із собою за компанію, - сумно сказала Юлі-Ана. – Відправляй містян на захід, до Карпат. Там вони зможуть захиститися, а тут вони тільки заважатимуть нам битися.

- Ти пропонуєш містянам залишити Київ? А може нам укласти з ордою мирний договір?

- Ти вважаєш, що між ордою та Києвом можливий мирний договір? – недовірливо запитала Юлі-Ана.

- У нас немає вибору.

– Вибір завжди є, – Юлі-Ана енергійно мотнула головою. - Виведи всіх, хто не зможе битися. Захист та порятунок людей, – перший обов'язок правителя. Захист людей, а не купи каміння. А воїни залишаться боронити місто.

- Це все дурня, - похмуро промовив князь.

- Так, ще одна, за сьогоднішній день, - відповіла Юлі-Ана. - У смутні часи дурня розмножується, як мухи в хліві, на купі лайна. І наступна дурня буде ще дурнішою за попередню.

Никодим, біля вікна, теж вирішив підтримати розмову.

- Я не бачив ще жодного разу, щоб війна розгорялася так швидко. Це ніби в клуню, набиту сіном, кинули запалений смолоскип. Вогонь, що спалахнув, на якусь мить можна пригасити, але потім полум'я знову злітає, - ще вище і яскравіше, ніж при підпалі. Орда вже спалила десятки наших міст та сіл. Я розмовляв з багатьма біженцями, які докладно описували всі ці страхіття. Тут мурашки по шкірі біжать, бо наш світ нестримно прагне провалитися в хаос.

Тут у кімнату увійшов, без стуку, старий сутулий чернець з тацею, на якій стояли тарілки з соліннями та сиром, і лежало кілька короваїв із хрусткою скоринкою, якими славився Михайлівський монастир. Вигляд і запах їжі нагадали мені, що цього ранку, перед виходом з келії, я нічого не їв. У моєму животі, на мій сором, забурчало. Монах подивився на мене, і по-батьківському посміхнувся.

- На кухні всього цього з надлишком, - тихо по-змовницьки промовив він. – А ще там зараз печуться медові пряники.

Не чекаючи моєї відповіді, він вийшов з кімнати. А ми почали всі дружно втамовувати свій голод.

Коли я брав з підносу черговий шматок сиру, то відчув, що хтось торкнувся мого меча. Я розвернувся, і мій погляд ковзнув вниз. Здоровенний коваль сидів навпочіпки біля мого меча, і пильно роздивлявся його. Я відстебнув меч від пояса, і простягнув йому. Він з цікавістю взяв його в руки і пішов до свого крісла. Ось тепер я зрозумів, навіщо він тут був.

Коли ми наситилися, князь Михаїл почав свою промову. В ці хвилини його грубуватий голос був такий тихий, що нагадував приглушений гуркіт прибою. Свої слова він виголошував, ударяючи вказівним пальцем по долоні іншої руки, і почергово вдивляючись кожному в обличчя. І всі кивали, погоджуючись з усім, що він казав.

- Ми повинні виконати те, що має бути виконано, - насамкінець промовив князь, даючи зрозуміти всім, що розмова закінчена.

Потім він повернувся в мій бік, і дивлячись мені прямо в очі, промовив:

- Алексусе, ти знаєш, як можна взяти людей під свою владу? Виклади нам найпростіший спосіб.