ГЛАВА 8 (11 квітня 1240 року)

Ранкові сонячні промені повільно наповзли на ліжко, і, зрештою, пробудили мене від глибокого та неспокійного сну. Я засунув голову під подушку, але сонця від цього менше не стало. Та й спати вже не хотілося. За тим першим сном, про лева, приходили інші. Запам'ятати їх не вдалося, але того першого мені вистачило так, що інших дарма не потрібно було.

Зітхнувши, я відкинув подушку і сів на ліжко, з хрускотом потягнувшись. Трохи боліла голова. Сердито буркочучи, я зістрибнувз ліжка. Я пам'ятав, що сьогодні треба було йти до князя Михаїла, на оглядини. А чому мене не розбудили? Добре хоч води налили в глечик, для вмивання, і вона була теплою. Я швидко вмився, одягнувся, покрутив трохи метеоритний меч в руці. Треба взяти…

     Через зовсім небагато часу, з воріт Софіївського собору виходили троє людей, – Алексус, Юлі-Ана і митрополит Никодим. Ми прямували в бік Михайлівського собору, на зустріч із князем Михаїлом.

Між двома соборами тяглася брукована дорога, яка з'єднувала масивні парадні ворота двох соборів. Михайлівський собор відбудували нещодавно, як по історичним міркам, і тому він ще виблискував новизною. Величний, сповнений гідності, він височів серед квіткових клумб і золотисто-зеленої трави. Його оточував високий кам'яний мур, а ворота прикрашали позолочені фрески. У цьому соборі ми ще не були, і тому цікаво було подивитися на нього.

      Коли ми підійшли до воріт Михайлівського собору, то вони відразу ж прочинилися, ніби запрошуючи нас увійти всередину. За воротами стояв світловолосий чоловік, у рясі з тонкої матерії, що спадала на ноги, взутий у сандалії. Змахом руки він показав нам на двері двоповерхової кам'яної будівлі, яка стояла ліворуч від воріт. Сірий камінь, з якого ця будівля була викладена, був поцяткований сріблястими прожилками, через що вона скидалася на таємничий блискучий палац. Я зупинився і почав милуватися цією будовою, оповитою зеленим серпанком плюща, наче вуаллю.

- Це казарма князівських дружинників, - пояснив Никодим. – А ще зовсім недавно тут мешкали ченці, адже це чоловічий монастир. Там досі, на другому поверсі, залишилася лабораторія монастирських алхіміків та травників.

Слідуючи за митрополитом, ми увійшли в центральні двері, пройшли вузьким коридором і увійшли в хороми київського князя.

Князь стояв перед величезним каміном, складеним із річкового каменю та золотистого мармуру, привезеного з Константинополя ще Ярославом Мудрим. Кам'яна підлога, навколо каміна, була відполірована до дзеркального блиску, а стіни були обшиті панелями з блакитного дерева, привезеного з арабських земель, і які мали міцність заліза. І на цих панелях подільські майстрові вирізали витончені картини: з чарівними звірами та небувалими птахами, неймовірного забарвлення.

Коли ми увійшли, князь мовчки розглядав свій дворучний меч витонченої роботи. Це був світловолосий чоловік, середніх років та міцної статури. Він був не дуже високий, навіть трохи поступався зростом тисяцькому, але це не впадало в око. Оскільки князь був плечистий, міцно збитий і напевно сильний, про що свідчили жилясті передпліччя, що грали м'язами, які випирали з-під коротких рукавів. Досить грубі риси обличчя не заважали йому бути живим, з таким лицем, що безперервно змінювалося, і грало широкою гамою різноманітних виразів. На горбатому носі були сліди давнього удару, а на підборідді красувався широкий шрам. Його очі здалися мені дивними. Дивлячись в його хитрі очі, несподівано втрачалася всяка надія на повернення даних в борг грошей, переставали дивувати п'ять тузів у колоді карт, а справжній друк на документі починав здаватися страшенно несправжнім. Саме таке здавалося, якщо вдивлятися в зелені очі князя Михаїла. І, як не дивно, він не мав на собі жодних знаків, що свідчили б про його князівське становище.

      Камін, перед ним, займав добру половину стіни, квадратної кімнати, і тепло від яскравого вогню, що потріскував, витісняло холод через відчинені двері. Ще по кімнаті гуляв протяг, що проникав через закриті віконниці. Від цього протягу лучини на стіні коливалися та диміли.

На одній із стін, наче звичайне драпірування, звисали пошарпані в боях прапори переможених половців та печенігів. Вони вже добряче вицвіли від часу, як і дерев'яні панелі на стінах. На іншій стіні рядами висіли щити, прикрашені геральдичними емблемами і гербами всіх руських князів. Найрозкішніші розмальовки були на щитах київських князів. На широких плахах половиць, по центру кімнати, було викладено величезний знак сонця, з карбованого золота. Це палаючий сонце, на підлозі, було відполіроване поколіннями відвідувачів. І як я потім помітив згодом, на грудях білої сорочки князя сяяла така сама емблема сонця, виткана золотими нитками.

Перед каміном, у кріслі з високою спинкою, сидів чоловік у довгому шкіряному фартуху, ніби його терміново викликали сюди, прямо від ковальського горна. Він зміряв нас похмурим поглядом, неквапливо випростався в кріслі, і знову витріщився на вогонь.

     - Де ти взяв цей меч? – раптом запитав князь з порога, дивлячись на мій метеоритний меч.

Це перше питання було несподіваним для мене, і я почав нести те, що першим прийшло на язик:

- Це сімейна реліквія. Він належав моєму дідові, потім батькові, а тепер належить мені.

- Мабуть, твій дід був героєм?

- Та ні, зовсім не так. Він був м'ясником, і батько теж.

- Добре тобі, - якось глузливо промовив князь. – У скрутні часи ти завжди можеш повернутися до сімейного ремесла.