ГЛАВА 7 (10 квітня 1240 року)

Коли господар корчми вивів нас із зворотного боку, то ми опинилися у вузькому провулку, між двома старими кам'яними будинками. На вулиці почав мрячити дощ, день хилився до вечора. Юлі-Ана взяла мене під руку і промовила:

- Ти чимось засмучений?

- Не сподобалася мені ця стара відьма.

- А кому ж відьми подобаються, - сказала Юлі-Ана. – Що ти думаєш про те, що вона наговорила?

- Моя думка не відрізняється від твоєї, - відповів я.

- А точніше?

- Аж надто їй все детально відомо. Я маю на увазі не минуле, а майбутнє. Звідки це? І, швидше за все, відповідь на це питання полягає в тому, про що вона промовчала. Вона змовчала про свою магічну зброю.

Юлі-Ана здивовано глянула на мене.

- Яка зброя, Алексусе? Вгамуй свою фантазію, ти не книгу пишеш. Краще смійся над істиною, через любов до самої істини.

Вона прискорила крок, не чекаючи на мою репліку.

Ми вийшли на людну частину вулиці, де стояв неймовірний ґалас. Хтось когось лаяв, не підбираючи виразів, хтось кричав у відповідь. Під парканом заскавчала собака, яка отримала стусана. Хтось голосно звав до себе цирульника-єврея, чи того й іншого разом. Подільський ґвалт – не більше, і не менше. Мені захотілося щось сказати, але я стримався.

Незабаром дощ перестав мрячити, і на вулицях з'явилося більше людей. Мені здалося, що багато хто з них дивився на нас вороже. Хоча Юлі-Ану, схоже на все, це не сильно турбувало. Вона щось тихо бурмотіла собі під ніс, періодично киваючи і похитуючи головою. Цей її дивний транс перебив новий дощ, який полив як із відра. Він був коротким, але сильним.

Мокрі до нитки та втомлені, вже згодом ми забігли у ворота Софіївського собору. В келії я зняв мокру сорочку, і знайшов в скрині чисту. Переодягнувшись, я вирішив знайти митрополита, щоб з'ясувати одне питання.

Никодима я знайшов у соборі, перед головним вівтарем. Він стежив за роботою ченців, які виносили з комори священні сосуди, кубки, чаші, скрині та велике розп'яття. Я не стримав чергового захоплення, побачивши сяюче начиння на вівтарі. Справа в тому, що навколо вівтаря яскраво горіли лампи, і сонце, що заходило, пробивалося крізь вітражі хору та вікна фасаду. Це світло падало на вівтар, де золото сяяло жовтизною, і грав у променях прозорий гірський кришталь. Яскраво блищали дорогоцінні камені різного забарвлення та огранки, вихваляючись одне перед одним своєю урочистістю та величчю. Ще я звернув увагу на вівтарний покров і ризи, що вінчали його, і які були з чистого золота. Це було казково.

Никодим посміхнувся, вдивляючись в моє здивоване обличчя, а потім промовив:

- Київські князі завжди жертвували нам золото та дорогоцінне каміння, - во славу імені Господа нашого, і заради процвітання його житла. І хоча ми в смутку сьогодні, з нагоди вторгнення орди, ми не повинні забувати про силу та могутність нашого Творця. А оскільки насуваються великодні свята, то ми приступили до очищення божественних інструментів, щоб все було відсвятковано з розкішшю та пишнотою. Потрібно показати киянам багатство, яким нас сподобив Господь милостивий.

- О, безперечно, - відповів я. – Я теж думаю, що нашого Творця слід славити саме так, показом блискучого золота та каміння. Ви, я бачу, досягли в цьому приголомшливих висот.

- Так і годиться, – відповів митрополит, не зрозумівши моєї іронії. – Всі ці речі повинні служити з найбільшим благовінням, та вірою у Творця.

- Точно так, - сказав я. – Отче, у мене до вас питання.

- Говори.

- Ми вже декілька днів у місті. Ваш князь не бажає зустрітися з нами? Ми йому не цікаві?

- Чому ж, - відповів Никодим. - Я йому говорив про вас, і він бажає зустрічі з вами. І, до речі, я шукав вас зранку, з цього приводу. Де ви були?

- Місто оглядали, - відповів я. – Якесь бідове у вас місто, зауважу я, але містяни привітні, добрі, не злі.

– Так, містяни у нас гарні, – сказав митрополит. - Ти знаєш, Алексусе, ми завжди намагалися залучати до облаштування нашого собору князів та купців. Але вони не завжди йшли нам назустріч, і тому спиратися доводилося на простих людей. І київським князям не завжди подобалося те, що ми, через містян, намагалися зробити місто менш порочним.

- Місто завжди залишається порочним, - сказав я. - Така природа будь-якого міста.

- Київ – це місце, де мешкає народ божий, якого ми є пастирями, – відповів митрополит. – Так, тут багато безбожних місць, де панує голод та бідність. Найчастіше прості люди в теоріях не розуміються, і їхнє життя знаннями не рясніє. Вони беззахисні перед недугами, хворобами та проповідниками від сатани. Тому багато хто примикає до блюзнірських течій, показуючи так своє невдоволення. І дуже часто руські князі, щоб ущемити противника, спеціально роздмухують у народі бойовий релігійний дух.

- Ви хочете сказати, що князі використовують релігію у своїх корисливих цілях? - запитав я.

- Не підштовхуй мене до гріха, Алексусе, - з неприхованим глузуванням промовив Никодим. - Ти чудово знаєш, де тут істина, і на чиїй вона стороні.

- Часто буває так, що ні на чиїй, - відповів я.