***

Брона помітила мою реакцію, але нічого не сказала. Потім вказала рукою слідувати за нею, що ми й зробили. За стелажами, між якими ми ледве протиснулися, були ледь помітні двері.

      Прослизнувши в ці двері, за їх порогом ми опинилися в чудово прикрашеній, але зовсім порожній квадратній кімнаті, – із стінами з чорного полірованого граніту. По кутках кімнати висіли кришталеві кулі, що світилися, точнісінько як в Атлантиді. Кулі мерехтіли різними кольорами, створюючи в кімнаті особливу магічну атмосферу.

Але найбільше мене вразила підлога кімнати. Її центр займала мозаїка шестикінцевої зірки, - два трикутника в колі, накладені один на одного. Периметр кімнати заповнювали магічні руни, що були вигравірувані в підлозі, і з вставленими в них діамантами, рубінами та смарагдами.

Я вже десь бачив щось подібне, але не міг згадати де. Але я точно знав, що зірка в крузі, по центру, була знаком Бога Землі, і дозволяла викликати високо піднесених архангелів. А руни дозволяли контролювати нижчих духів, друджів.

Не чекаючи наших запитань, Брона помахом руки занурила кімнату в оксамитову напівтемряву, пригасивши кришталеві кулі. Потім вона змусила всі руни засвітитись. Я помітив, як Юлі-Ана напружилася і затамувала подих. Та й мені ніколи не подобалися всі ці чаклунські штучки.

Потім почувся тихий ритмічний спів Брони. Я спостерігав, як вона витягла руки вперед і зігнула пальці, наче це були пазурі хижого птаха. По її лобі, незважаючи на холод в кімнаті, котився піт, а обличчя застигло від неймовірної напруги. Потім вона викрикнула заклинання, і хвиля енергії полетіла в простір. За кілька секунд в центрі мозаїки пролунав свистячий всмоктуючий звук, а потім настала повна темрява. Ще за мить пролунав різкий тріск, і всі кришталеві кулі яскраво засвітилися.

Я був приголомшений, і очам своїм не вірив. По центру кімнати стояв триметровий рептилоїд, Головний Садівник Землі часів Атлантиди, своєю особистою персоною.

- Вітаю вас, мої старі та сміливі друзі, - весело прошелестів Шаваоф. - Радий вас бачити, але вибачте, я обмежений в часі.

      Шаваоф занурив руку в складки свого одягу, і дістав пару перстнів. Потім підійшов, і вклав їх мені в руку.

– Вони вже знайомі вам, і за потреби можете їх знову використати, як в Атлантиді. Пам'ятаєте?

- Шаваоф? – тихо спитала Юлі-Ана.

- Слухаю тебе.

- Для нас цей світ коли-небудь зміниться?

- Що ти маєш на увазі?

- Якщо ми не загинемо, то що буде? Ми залишимося тут, чи повернемося додому? І де тепер наш дім?

Шаваоф кивнув, і відповів:

– Не виключено, що нічого не зміниться. Але якщо ви підете іншим шляхом, то трапиться щось непередбачуване. Для вас, і переяславських амазонок.

- Допустимо, - сказала Юлі-Ана. – Але тоді світ зміниться?

- Можливо і зміниться. Світ постійно змінюється.

- Да, я розумію, - зітхнувши, погодилася Юлі-Ана. – Мені просто хочеться… додому хочеться… Я хочу, щоб моє життя знову стало колишнім.

- Такого вже не буде, Юлі-Ана, - відповів Шаваоф. - Як раніше, вже ніколи не буде...

І тут він лагідно посміхнувся, і сказав:

- Ви, скоріш за все, програєте тут, якщо по правді. Я просто не бачу іншого результату.

- Ми битимемося, і намагатимемося зробити щось хороше, - сказав я. - Але кому від цього користь?

- А ви просто насолоджуйтеся моментом, - сказав Шаваоф. - Майбутнє подарує вам чимало сюрпризів.

- Можливо, - недовірливо сказала Юлі-Ана. – Але мене вже нудить від цих сюрпризів.

Шаваоф посміхнувся.

- Не втрачайте надії, друзі мої, ви заслужили трохи успіху.

- Обнадійливо, - озвався я. - Вважатимемо, що нам пощастило, і ми не загинули разом з Атлантидою. Хоча, якось наївно звучить ось таке міркування, про удачу та долю під час Всесвітнього потопу.

Шаваоф кивнув на знак згоди, мовчки зробив кілька кроків назад, у центр кімнати. Наступної миті блиснув яскравий спалах біло-блакитного вогню, і він зник.

      - Що ви збираєтесь робити? - запитала Брона, трохи згодом.

- Зараз піднімемося в таверну, вип'ємо медовухи, і потанцюємо з Юлі-Аною, - відповів я.

– А чому б і ні, – підтвердила Юлі-Ана. – Ідея мені подобається.

- Ні, погана ідея, - відповіла Брона. - Вийдете через запасний вихід, з іншого боку. Господар проведе вас, він чекає в коридорі.

- Ну, взагалі-то, ми б самі дорогу знайшли, вже дорослі, - пожартував я.

- Ідіть. Якщо виникнуть якісь проблеми, звертайтесь. Відчуваю, що на всіх нас чекають важкі часи. А твій тягар, Алексусе, буде найважчим.

Я похитав головою, розглядаючи зморщене обличчя відьми.

- Я лише спостерігаючий Ефірієць, Брона. У мене не буває важких часів, вони завжди для мене цікаві. І тобі це добре відомо.

Брона якось знущально подивилася на мене, і промовила:

- Якось розповім тобі казку про Нікатею, принцесу амазонок.