***

Зробивши кілька кроків, ми здивовано зупинилися, розглядаючи все навколо. Уздовж стін стояли дерев'яні шафи з довжелезними полицями, заставлені старими пожовклими книгами. По всьому приміщенню валялися якісь сувої, шматки пожовклого паперу та фігурки з глини та скла. Посеред кімнати стояло чорне крісло із полірованого дерева, з дуже високою спинкою. Перед кріслом, на підставці, лежала відкрита книга. Придивившись, я зрозумів, що книгу підтримувала не підставка, а глиняні руки, що виходили з підлоги. Юлі-Ана обережно обійшла книгу, намагаючись триматися подалі від неї, і вмостилася в крісло. Праворуч, на верхній полиці шафи, стояло опудало ворони, розміром з мій лікоть. Ця ворона сиділа на предметі, схожому на голову барана. Це опудало раптом кліпнуло очима, ніби підморгнуло мені, змусивши мене відскочити вбік.

- Нарешті ви прийшли! – пролунав голос із-за шафи. – Цю ворону зовуть Жужа, вона тримає в страху тутешніх мишей, щоб книжки не точили.

З тіні, між шафами, вийшла потворна і зігнута в три погибелі стара жінка. Підборіддя в неї було гостре та кістляве, а ніс більший за підборіддя. Вона кульгала, спираючись на ціпок.

- Хто ви? - запитала Юлі-Ана.

Стара хитро подивилася на неї, злегка примружившись.

- Я бідна, стара Брона, моя леді. І нехай мій вигляд не лякає тебе.

Після цих слів вона примудрилася прогнутися так, наче робила реверанс.

- Нам сказали, що ми тут знайдемо всі відповіді, - сказала Юлі-Ана. – І ще сказали, що ви шукали нас.

- О, ви прийшли за відповідями саме туди, куди слід. У мене, в сусідній кімнаті, знаходяться одні відповіді, на всі таємниці цього світу…

- А які, в цьому світі, можуть бути таємниці? – спитав я, ніби з глузуванням.

Але Брона відповіла не одразу. Вона прошкутильгала до столу, щось там переклала в темряві, а потім промовила.

- Я перша взяла на руки двох близнюків, які вилупилися з яйця, – Валіуса і Нікатею. Ви ж знаєте Валіуса, принца Атлантиди?

Промовивши це, стара повернулась до нас. На її обличчі блукала крива єхидна посмішка. За мить вона продовжила:

- А Нікатея, сестра Валіуса, зараз перебуває у Переяславлі, за три дні їзди звідси. Солодка парочка, дві сестри, – Зара та Нікатея, дві принцеси амазонок, з острова Горгад. Лють і помста відважних амазонок, серце радіє їх силі та чистоті. Незабаром, на їх Легіон Білих Дам, чекає кривава битва, під стінами Переяславля, де вони зазнають поразки від орди хана Батия. І тому чекайте на них незабаром, у Києві.

Краєм ока я помітив, як очі Юлі-Ани засяяли бісівськими іскорками. Вона аж засвітилася від цікавості. "Зараз спалахне бенгальськими вогнями" - подумав я, і перевів погляд на чаклунку.

А Брона підійшла до ближнього стелажу, і взяла з полиці фоліант.

- А ось, до речі, цікавий рукопис. Тут стверджується, що Місто Семи Пагорбів стане столицею наймогутнішої імперії на планеті. Через тисячу років, від сьогоднішніх подій, або за двісті років від початку Ери Космон.

- І це все? - запитала Юлі-Ана. – А про що там ще йдеться?

- Хочеш почути? Ну, послухай пророцтво. «Прийде посланець небесного семені, вільний воїн зоряного племені, поставить в Софії Ковчег Надії, сакральні чаші вічної мрії». Таємниця, захована під покровом таємниці. Що ти думаєш про це?

- Особисто я нічого не думаю, - відповіла Юлі-Ана. - Але мені це не подобається.

- А це й не повинно тобі подобатися, дитинко моя, - відповіла Брона.

- А хіба ти жодного разу не помилялася, розповідаючи людям про майбутнє? - запитав я Брону. - Ти жодного разу не давала маху?

- Коли я щось говорю, то знаю, про що говорю! – нервово відповіла чаклунка, відвернувшись від нас.

- Хто знає, справдитися може все, що завгодно, - сказала Юлі-Ана. - Колесо Часу плете візерунок за власним розумінням. Незабаром тут буде війна, і перш ніж вона закінчиться, кожен з нас може загинути, і не один раз.

- Можливо, ти маєш рацію, - промовила Брона, - а може і не маєш.

      Потім вона пошарила по столу, щось бурмочучи собі під ніс, витягла з-під купи паперів сувій, перев'язаний куском якогось мотузка. Чаклунка простягла його Юлі-Ані.

- Візьми, може колись розберешся з усім цим. Там ваше призначення, і ваша доля.

Юлі-Ана сховала сувій під накидку, і в ту ж мить щось захлюпотіло. Це опудало ворони, на стелажі, раптом замахало крилами, і безшумно перелетіло в інший бік кімнати, сівши на верхівку білого черепа. Ворона часто закліпала очима, уважно розглядаючи нас.

Мій погляд затримався не на вороні, а на білому черепі. Я пильніше глянув на нього, на його витягнуте рило і рога, вигнуті під стелею. Я, спочатку, навіть здивувався його баранячій породі, споглядаючи висоту чола та його рога. Потім я посміхнувся до себе, бо то був не баранячий череп, а череп козодоя. Я з огидою відвернувся, стримуючи себе, щоб не блюванути.