***

Але все-таки я насолоджувався цим базаром. Проводячи ці дні в соборі, і часто запитуючи себе, чи не підійшло моє життя до фіналу, то тепер я був зачарований цим світом, і цим місцем на Подолії. Навкруги розносилися незвичайні запахи, – і гострі, і кислі, і запашні, утворюючи разом таку суміш, від якої в мене залоскотало в носі.

Продавці виставляли товар у найвигіднішому світлі. Скрізь панувала метушня і тихий гул: вузькими проходами містяни поспішали туди, де могли знайти потрібну річ. А в центрі базарної метушні, звичайно ж, були місцеві купці. Вони торгували на кожному вільному п'ятачку і продавали все, що тільки можна було продати. Ці торговці нав'язливо рекламували свої товари з однією метою, – залучити і одурманити якнайбільше народу.

Швидко, наскільки дозволяла товкучка, ми перетнули торгові ряди, і пішли забитою возами вулицею, по обидва боки якої тяглися крамнички, не більші за собачу будку. І тому їхні власники стояли в дверях, виклавши назовні гори своїх товарів, і кричали на всю горлянку, закликаючи покупців. Десь жалібно запищала флейта, потім заграла аристократична арфа. В іншому місці хтось старанно бив молоточками по цимбалах. Наприкінці вулиці місцевий люд стовпився біля корчми, де чи то ревів, чи то вив якийсь вуличний співак. Поруч з ним витанцьовувала танцівниця, вбрана в прозорий одяг. Наче змія вона звивалася під мелодію флейти, а осторонь вісім танцюристів виконували якийсь химерний танець. Вони то мчали по колу, то крутилися дзиґою, як мандрівні дервіші. Тільки миготіли їхні червоні шаровари та полотняні сорочки, розшиті дивовижними візерунками. Коли ми підійшли до юрби глядачів, то в якусь мить я різко розвернувся, і зробив прямий короткий удар. Якась істота позадкувала, спіткнулася і впала.

- Ненавиджу, коли в мене по кишенях нишпорять, - пояснив я Юлі-Ані. - Пішли звідси.

- Медовуха, жінки, книги! - закричав якийсь ліліпут, поруч зі мною.

- Це не твоя ностальгія за книгами кричить? – уїдливо запитала Юлі-Ана.

- Зовсім не смішно, - сердито відповів я.

- Ну, тоді прийми мої вибачення.

Ми звернули в провулок, що вів на Скотний ринок.

- Навіщо ми йдемо туди? - запитала Юлі-Ана.

- Мені потрібен кінь, - відповів я. – Подарунка від тисяцького я не дочекаюся.

Підхоплені людським потоком, ми дійшли до ринку. Тут щодня, на торги збиралися знавці, – селяни і бояри, котрі з толком судили про биків та коней, що стояли в стійлах, по периметру площі. Ми зупинилися біля краю площі, і мовчки стали дивитися, як на центр виводять биків та волів. Торги тривали недовго, особливо швидко розпродувалися галицькі бики, - могутні тварини з короткими рогами та крутими боками. Через півгодини настала черга коней. Я підійшов і почав торгуватися за гнідого жеребця, але мене перебив молодий дружинник. Карою кобилою теж довелося поступитися. Наступні коні були або вислозаді, або старі, і ми втратили інтерес до цих торгів.

- Ходімо звідси, - сказав я. - Прийдемо в інший раз, і раніше.

      Юлі-Ана мовчки кивнула, але потім промовила, показуючи рукою вбік.

- Подивися туди.

Я повернувся. На одній із дверей виднівся малюнок, нанесений червоним кольором. Він складався з овалу, з великим оком усередині.

- Я вже десь бачила цей знак, це всевидяче око, - сказала Юлі-Ана. – Різні часи, різні цивілізації, але їх представники божеволіють однаково.

- Це простий збіг, - сказав я.

- Сумніваюся, але іншої відповіді в мене немає, - відповіла Юлі-Ана.

- Да, це так.

Ми рушили далі. Проминувши кілька лавок, ми завернули в одну з бічних вуличок, прямуючи до галасливої корчми, під назвою «Свиняча голова». Короткий шлях нам перетнула пара щурів, за якими гналася облізла кішка. Сморід кругом стояв такий, наче тут споконвіку звільнялися від надлишку сечі дикі племена печенігів та половців.

Ми звернули в прохід, між двома високими глухими стінами будинків, пройшли в якусь арку, прикрашену обвислими подертими прапорами.

- А ось і ціль нашої подорожі, - промовила Юлі-Ана, тицьнувши пальцем у вивіску. - Одразу зайдемо, чи ще свіжим повітрям подихаємо?

- Зараз зайдемо, - відповів я. - Почекай трохи, давай роздивимося.

Фасад цієї таверни покосився праворуч, впершись у сусідню будівлю, а задню стіну перекосило у протилежний бік. Бічні стіни вкрилися зопрілими плямами, а вікна були забиті гнилими дошками. Скособочені двері були відчинені навстіж, і потім стало зрозуміло, чому. Приміщення потребувало провітрювання, бо звідти несло жаром та сморідом. Ще звідти долинали звуки галасливих веселощів: сміх, старослов'янський говір і завзята мелодія. Крізь цей гам чувся стукіт гральних кісток і дзвін монет, коли щасливий гравець згрібав свій виграш.

Коти, що лежали на сходах, неохоче поступилися дорогою. Юлі-Ана з великим небажанням та осторогою переступила поріг, ніби ця забігайлівка ніколи не випустить її назад. Однак, не бажаючи виглядати безглуздо, вона сховала своє збентеження під войовничою маскою. Її очі засльозилися від їдкого смороду, і вона проковтнула слину, стримуючи напад нудоти.

- Звикай, - підтримав я її.

- Зі мною все гаразд, - відповіла дівчина. - Після смердючих підземель козодоїв, це просто зразкове пекло.