ГЛАВА 6 (9 квітня 1240 року)

Минуло два дні, які я присвятив вивченню старих рукописів та карт. Але незабаром мені це набридло, і ми з Юлі-Аною вирішили прогулятися містом.

Стражник, біля соборних воріт, провів рукою по своїй голові, розтріпавши у хвилюванні руде волосся, і нерішуче звернувся до мене.

- Тут недавно питали про вас.

Я з цікавістю глянув на нього, і посміхнувся. Але посмішку, швидше за все, викликали не його слова, а його кумедний вигляд.

Стражник знову почухав голову, і переступив з ноги на ногу, ніби наважуючись на якийсь героїчний вчинок.

- Вчора до мене підходила одна стара жінка, дуже схожа на божевільну. Вона розмовляла сама з собою, весь час тупцюючи на місці. Потім запитала про двох незнайомців, які нещодавно з'явилися в соборі. І їй ніби було байдуже, що я їй відповім. Вона кудись поспішала, але все повторювала, що їй треба дочекатися вас, а потім жалібно скиглила та благала, щоб я відвів її до вас. Але наприкінці, щось бурмочучи собі під ніс, пішла у бік Подолії. Але перед відходом вона все ж таки сказала, що чекає на вас у таверні «Свиняча Голова», і зовуть її Брона.

- А ти певен, що їй потрібні були саме ми? - запитала Юлі-Ана.

- Так. Вона точно описала вашу зовнішність, назвала ваші імена і вказала день, коли ви з'явилися в соборі.

Після цих слів стражник розвернувся і пішов за ворота. А ми почали гадати, ким могла бути ця стара, і чому вона шукала нас.

– Ситуація ускладняється, – сказала Юлі-Ана. - Спустимося завтра на Подолію, і знайдемо цю божевільну. Якщо ти не проти, звісно.

- Я не проти, зранку займемося її пошуками.

      Рано-вранці, наступного дня, ми вийшли з будівлі бібліотеки, в якій проживали. На шляху до воріт ми зайшли на кухню добре підкріпитися, тому що йшли на весь день. Видудливши по кухолю теплого молока, ми миттю підбадьорилися. Велике вогнище в дальньому кутку вже палало, наче ковальська піч: на ньому пеклися вранішні хліба. Краєм ока я помітив, як з тильного входу зайшли два козопаси, і почали тупцювати біля дверей. Один із кухарів посміхнувся мені, згріб зі столу залишки вчорашньої їжі, і крадькома сунув козопасам. Потім підійшов до мене і промовив,, ніби виправдовуючись:

– Вони сини Божії, а Ісус говорив, що тобі буде те, що даси сірому.

Я посміхнувся до нього, не знаючи, що відповісти. Але нагодував він нас добряче, хоча сірими ми не були.

      Дотримуючись вказівок стражників, що охороняли соборні ворота, ми впевнено перетнули Соборну площу, і біля Михайлівського собору звернули на криву вуличку, що спускалася до Дніпра, до річкового порту. Сьогодні була субота, був звичайний базарний день.

Спустившись вниз, ми пройшли вулицю Ткачів, потім Бондарну, нарешті Торгову, що гуркотіла молотками. Повітря тут було просякнуте запахами свіжої риби, прокислої капусти і медовухи. У цьому припортовому районі вешталося безліч моряків та княжих дружинників. Деякі з них були зайняті справою, але абсолютна більшість тинялася просто так, в пошуках пригод та розваг.

Вулиці, вздовж Дніпра, були чудово пристосовані для такого роду проведення часу, – шинки, корчми та постоялі двори стояли тут на кожному кроці. І тому тут було безліч княжих дружинників, які багато чого бачили на своєму віку, і шукали собі тут нових вражень. Крокуючи цією вулицею, ми з Юлі-Аною раз-за-разом ловили на собі їхні здивовані погляди. І важко було визначити, чи вони дивилися на нас, чи на наші метеоритні мечі.

- Схоже, що всі вони роздивляються тебе, - сказав я, посміхнувшись Юлі-Ані.

- Але хоч ти не витріщайся на мене, - сердито відповіла вона. – І, до речі, що ти бачиш, коли дивишся на мене?

Моя посмішка змінилася нестримним сміхом.

- Золоту корону з лаврових листків, меч, палицю жебрака і купу народу, що милується твоїм похоронним багаттям.

- Ну все, досить - перебила мене Юлі-Ана, стурбованим голосом.

Але мене вже не зупинити:

- Але найчастіше довкола тебе мені видяться блискавки. Одні б'ють в тебе, а інші вириваються з тебе.

Юлі-Ана одну зі своїх блискавок кинула в мене.

- Добре, завершили, - сказав я, - а то зараз заблукаємо.

      Пройшовши ще трохи, ми повернули ліворуч, як і казали стражники.

На цій вулиці розташовувалися величезні кузні, де умільці кували всяку зброю та захисні кольчуги. І, як я помітив, всі ковалі були в якомусь збудженому стані. Вони носилися стрімголов, кричали, били молотками і роздували горни. Тут вирував страх, - усвідомлений страх перед навалою монгольської орди.

- Що тут відбувається? - запитала Юлі-Ана. – Навіть у бруківці відчувається напруга.

- Ти, мабуть, забула, але на порозі стоїть війна, - відповів я. - Місто цього ще не відчуває, але ковалі добре все розуміють, весь цей жах навали орди. Вони найкраще розуміють, що якщо монголи увійдуть до Києва, то всіх містян буде знищено. І їх, в тому числі…

Юлі-Ана розсіяно кивнула мені, а сама продовжувала здивовано позирати на всі боки, поки ми крокували вулицею. І весь цей час нас супроводжувала якась дивовижна, протяжно-сумна мелодія.