***

- Никодим, ти приховуєш якусь таємницю, щось не домовляєш. Але я завжди кажу, що світ був би нудним та сумним, якби в ньому не було таємниць.

- Він і без цього сумний, і в ньому панує смерть та хаос, - промовив Никодим. - Тут зло завжди сильніше добра.

- Хто тобі сказав, що сильніше?

- Ти мало прожив у нашому світі, – відповів митрополит. – Тут Віруючих у Творця, Джеховиха, переслідують, наче лиходіїв. Їх вбивають через те, що вони іншої віри, відмінної від християнської. Тут править зло.

– Це незабаром скінчиться, – втішно відповів я митрополиту. - Я вже, мабуть, піду. Хоча, ти мені так і не розказав про алмази у глині.

Никодим посміхнувся і промовив:

- Того старого звали Фобс, і він називав себе Титаном Атлантиди. Він казав, що дуже багато людей проживає життя, не вміючи насолодитися тим, що мають. Він розповів мені легенду про чоловіка, якому друг подарував глиняний горщик і сказав: "Зазирни в нього, коли тобі буде важко". Чоловік сховав цей горщик подалі, і став жити, як жив, намагаючись накопичувати багатство. Вже на схилі років, глибоко постарівши, і вже будучи при смерті, він згадав про горщик. Знайшов його, і заглянув всередину, - і там побачив величезний діамант.

- А сенс у чому? - запитав я.

- Фобс стверджував, що наше життя подібне до глиняного горщика. Поки ти не заглянеш в нього, і не зрозумієш його суті, ти не зумієш насолодитися тим, що є в ньому.

- Але це, глибинне розуміння життя, часто позбавляє людину радості, - сказав я, підводячись. - Можна не туди зазирнути, і бути розчарованим до кінця свого життя.

Митрополит на мої слова не відповів.

Вже на виході, біля дверей, я зупинився і голосно промовив, звертаючись до Никодима:

- А все-таки Ісуса ніхто не протикав, і наконечник списа ваш фальшивий. Джошуа був серйозним проповідником, з племені Есейних, непротивником. Але був засуджений людьми як богохульник, і був забитий камінням до смерті. Забитий за те, що проповідував Великого Духа, Джеховиха. Він не поклонявся Богам, а тільки Творцеві, своєму Небесному Отцеві.

Никодим подивився на мене розгублено-запитливо:

- То може і наша християнська релігія хибна?

- І ваша релігія хибна, вона придумана хибним Богом, Луїамонгом, - відповів я. – Але він вже був кинутий до пекла, коли перший папа сів на престол. Якось про це поговоримо.

      Не чекаючи відповіді, я квапливо вийшов із собору, і попрямував до бібліотеки. Підходячи до будівлі, я подумав: «Чи є в глині алмази, для таких як я?». Але відповіді я не знав. Та й не потрібна була мені відповідь.

Коли я зайшов в келію, то там вже сиділа Юлі-Ана.

- Щось швидко ти собі жеребця вибрала, - сказав я, сідаючи поруч з нею на лаву. – І що ти думаєш про тисяцького Дмитра? Твоя думка про нього?

- Немає в мене жодної думки, - похмуро відповіла Юлі-Ана. - Абсолютно ніякого. Думка - це політика, а політика – це зло, через яке багатьом зносять голови, коли вони в розквіті сил. Але мені здається, що цей тисяцький дуже жорстокий, і він навіть не пописає на нас, коли ми будемо горіти. А де ти був так довго?

- Випитував інформацію в Никодима, яку ми зараз перевіримо. Візьми смолоскип.

Ми вийшли з келії, і пройшли коридором. Закуток, наприкінці коридору, був заставлений бочками і поламаними кошиками. Ще якийсь незрозумілий мотлох валявся на підлозі, а під стіною лежали солом'яні матраци. І все це покривав товстий шар багаторічного пилу.

Розчистивши все це, ми опинилися біля грубо обтесаних старих дверей. Дошки були міцними та товстими, і ніякого замку чи засуву на них не було. Судячи з бруду, навколо дверної коробки, ці двері не відчинялися багато років.

Я натиснув на них, і вони легко відчинилися. За ними були кам'яні сходи, що вели вниз. Юлі-Ана підняла смолоскип, і вдивилася в темряву.

- Ну, і куди вони ведуть, ці сходи? - задала вона риторичне питання.

- А ось це я зараз дізнаюся, - відповів я. – Коли повернуся, розповім, це не твоя справа.

- Я з тобою не погоджуюся, - відповіла Юлі-Ана. – Там може бути частина бібліотеки Ярослава Мудрого, а бібліотека – це моя справа.

- Тут мені вирішувати, чия це справа, - категорично відповів я. - А тепер віддай мені смолоскип, і забирайся звідси. Твоя бібліотека знаходиться на другому поверсі.

Юлі-Ана щось хотіла сказати, але я її випередив:

- Принеси мені меч, і рюкзак з кристалами.

За короткий час вона повернулася. У світлі смолоскипа я помітив, як палало її обличчя, від гніву.

- Я спущусь туди без тебе, Юлі-Ано. Вибач, так треба, і не ображайся.

- Я маю йти з тобою, - категорично промовила дівчина.

- Ні, я піду сам, - відповів я. – Це моя історія. Я повинен сховати їх поодинці, щоб вони не потрапили до рук людини, яка прагне влади. Щоб ніхто не зібрав Ковчег Космон раніше за Валіуса, коли він, в майбутньому, прийде в цей світ. Бо сила, що таїться в ньому, виходить за межі законів природи і розуміння людини. Коли настане час, ми зберемо цю конфігурацію, і дізнаємося таємницю. А поки чергуй біля дверей, це твоя історія на сьогодні.