***

- До чого ви хилите? – здивовано запитав я.

- Давай поговоримо трохи про нього. Ти не проти?

- Я не проти. Тільки не розумію, навіщо це вам?

- Про нього я говорю з усіма, хто мені цікавий. Я вивчив безліч рукописів, які ми змогли розшукати, і тепер я знаю про цю історію набагато більше, ніж будь-хто. Але ще не все.

- Але моя особиста історія має зовсім інше походження, і ніяк не пов'язана з цим розп'яттям.

Але митрополит не звернув увагу на мої слова, і почав свій монолог:

- Ми всі знаємо, що розповіді чотирьох євангелістів, про розп'яття нашого Господа, дещо різняться. Зрозуміло, це лише підтверджує їхню достовірність, адже ми нерідко переконуємося, що чотири людини, яким довелося бачити одну й ту саму подію… вони розповідають про неї по-різному. Однак, коли всі чотири Євангелія збігаються, а вони збігаються в розповіді про центуріона, який проткнув списом груди Ісуса, то тут постає питання. Хоча, з іншого боку, всі вони були натхненні Святим Духом, і тому записали одне й те саме.

Я подивився на Никодима. На його похмурому і суворому обличчі з'явився задоволений вираз, наче він розповідав вечірню казку своїй дитині, перед сном.

- Проте велика мудрість, як і велике знання, може ховатися і в тому, що засвідчено лише одним свідком, – продовжив митрополит. – Так от, Євангеліє від Іоанна розповідає нам про багато таких речей, про які інші замовчують. І один момент, із його оповідання, звучить трохи дивно, хоча і не зовсім неймовірно. Адже ми знаємо з багатьох рукописів, що римляни, жорстокі й аморальні безбожники, мали звичай залишати тіла розп'ятих на поживу птахам.

Я схвально кивнув митрополиту, бо мені була цікава ця нитка розмови.

- Але, за іудейським законом, - продовжив він, - мерців не можна було залишати на очах, у ці священні дні свята, Великодня. Тому вони й проткнули списом Ісуса на хресті, щоб його можна було зняти до заходу сонця, у п'ятницю.

- І що сталося потім? – спитав я, швидше, не з цікавості, а для інтриги розмови.

- Про це говорить лише один Іоанн, і його історія найбільш правдоподібна, хоч і невідома іншим. Іоанн каже, що один багатий єврей випросив у Пілата дозвіл зняти тіло, загорнув його в плащаницю, і поклав у кам'яний склеп. Такий звичай у гористих країнах, там не ховають у землю, як у нас. Іоанн називає цього багатого єврея Йосипом, з Аримафеї. А далі йдеться про Воскресіння, і всі євангелісти розповідають про нього по-різному. Є навіть легенда про те, що цей Йосип, після смерті Ісуса, залишив Святу Землю, і вирушив до Британії. І там він, начебто, збудував церкву в Гластонберні, і почав творити чудеса.

- А ти сам віриш у цю історію? - запитав я Никодима.

– Не вірю, – з посмішкою відповів митрополит. - Те, що він втік від гніву свого народу, цілком можливо. Але Британія, на той час, була глухою місцевістю, де жили одні дикуни, здичавілі кельти. Кому б спало на думку туди вирушати?

- На то вона й легенда, - відповів я, - щоб багато хто повірив в неї.

- Так, повірили багато, - сказав Никодим. – Але я вже казав тобі, що тільки Євангеліє Іоанна Богослова розповідає про Йосипа з Аримафеї. І ще він там, тричі наприкінці, згадує єврея Никодима, який, спільно з Йосипом, готував тіло Ісуса до поховання. І тому є ще одне Євангеліє, яке я читав, – Євангеліє від Никодима. Отці церкви, у своїй мудрості, вирішили не включати його до тексту Біблії, який вважається канонічним. Це Євангеліє я прочитав в одному стародавньому рукописі, і розповідає воно про те, що сталося після смерті Христа, і до його Воскресіння.

- Це коли він відвідував пекло? - запитав я.

- А ти звідки знаєш?

- Читав десь про це, вже не пам’ятаю, - відповів я. - але ти продовжуй.

- Саме через це Євангеліє, в Символі Віри, з'явився вислів «спустився в пекло», - промовив Никодим.

- І цей Никодим, мабуть, говорив із тими, кого Ісус вивів з пекла? – запитав я. - Інакше звідки він міг про це дізнатися?

- Він, мабуть, був посвячений у багато справ Спасителя, - відповів митрополит. – Мабуть, він знав більше, ніж Йосип.

Якийсь час Никодим мовчав, задумливо розглядаючи малюнок з розіп'ятим Ісусом на колоні. Я стежив за ним з цікавістю. А потім запитав:

- А ти сам, митрополите, ніколи не замислювався, що насправді сталося після розп'яття? І чи було саме розп'яття?

Никодим мовчки похитав головою, а я продовжив:

- Адже римляни не забирали тіло, правда? Адже воно було віддано євреям, його прихильникам, а не тим, хто розіп'яв його? І якщо хочеш дізнатися, що було далі, тобі треба звернутися до ізраїльтян. Не до римлян, бо вони пішли в казарми, не до Віруючих, його прихильників, адже вони розбіглися і поховалися. І як, на твою думку, що ізраїльтяни насамперед зробили?

Никодим знову безмовно похитав головою. У нього був такий вигляд, ніби він присутній при чомусь жахливому, що тягнеться з минулого, з чийогось минулого життя, - в якесь далеке майбутнє. Я спостерігав за ним. І хоча мені не хотілося, але я все ж таки запитав:

- Ти колись серйозно замислювався про те, як насправді розп'яти людину?

- Ти про що?