ГЛАВА 4 (1 квітня 1240 року)

Вранці, наступного дня, я сидів у своїй келії, занурений у тривожні думи. Після поганого сну я був стомлений та розбитий, мої думки дуже повільно народжувалися і дорослішали. Всю ніч я подумки повертався у світ Атлантиди, і було дивне відчуття, що це сталося не зі мною, а з кимось іншим. І тут по спині пробіг холодок, шкіра вкрилася мурашками, і я здригнувся.

Наступної миті двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з'явився сивий худий чоловік, який з нахабною посмішкою дивився на мене. Його можна було рахувати високим, якби він не сутулився. Його живі очі створювали оманливе уявлення про вік. Плащ чоловіка виглядав трохи пошарпаним та брудним, і під ним виднілася мішкувата куртка, з великими кишенями. Його густе біле волосся, висячі вуса і невиразне обличчя, наводили на думку про старе дерево, що пережило суворі часи буревіїв та ураганів. Чоловік безцеремонно вказав на мене своєю трубкою, що димилася:

- Ти і є той незнайомець, про якого казав мені Никодим? - його блакитні очі вп'ялися в мене, з-під білих кущоватих брів.

Ще якийсь час я з цікавістю розглядав цього дядька, а особливо його очі.

- Якщо тут немає більш нікого, то я і є той незнайомець, — відповів я, підводячись з лави.

- Да, новини до мене доходять в останню чергу, - сказав сивий. - Мене зовуть Дмитро, я тисячний князя Михайла, його права рука.

- А я Алексус, лейтенант Срібного Легіону.

Цієї миті двері відчинилися, і в келію увійшла Юлі-Ана.

- Ось як? А це що за дівчина?

- Це Юлі-Ана, - відповів я за неї. – Одна з тих амазонок, які блукають світами, у пошуках щастя та задоволення.

- То вона з Переяслава, одна з тих амазонок?

- Вона з Міста Семи Пагорбів, - відповів я, - це трохи далі.

Дмитро глянув на неї, а потім широко посміхнувся.

- До вашого волосся підійшла би біла троянда, але, на жаль, у мене її зараз немає.

- Дякую за комплімент, тисячний, - відповіла Юлі-Ана. - А може у вас є для мене хороший кінь? Замість троянди…

Дмитро посміхнувся у свої сиві вуса:

- Прогуляємося до Михайлівських стаєн, виберете собі любого.

- Так ви запросите надхмарну ціну, тисячний.

- Юлі-Ано, я що, схожий на вуличного торговця? - буркнув Дмитро, вибиваючи трубку, і постукуючи нею по долоні. – Я тисячний київського князя, а не рознощик обіцянок. Моє слово – закон.

Юлі-Ана підхопила тисяцького під руку, і вони вийшли з келії, наче наречені. А я вийшов слідом за ними, в пошуках свого щастя.

Митрополита я знайшов у соборі, перед іконами. Я тихо став поруч з ним, і ненадовго прикинувся зануреним у молитву. Через якийсь час я заговорив:

- Отче, - почав я, - хочу просити у вас поради, мені потрібно прояснити одну ситуацію.

- Але для початку мені потрібно прояснити тобі тутешню ситуацію, - відповів Никодим, явно чимось роздратований. - У цій країні відбуваються ганебні речі. Війни між князями за владу, звинувачення братів у єресі, щоб захопити їхню землю. Яка гидота. Куди не плюнь, скрізь змови та інтриги. Це при тому, що хан Батий вже захоплює руські землі, і незабаром буде під Києвом.

Потім митрополит показав рукою на соборні скарби, розставлені вздовж стін.

- Мені ці багатства треба кудись сховати, поки війна не постукала в наші двері.

Потім, пройшовши повз золоті хрести та інше начиння, Никодим підвів мене до реліквій, які вважалися гордістю християнського світу.

– Дивись уважно, Алексусе, – промовив митрополит. – Ось це наконечник списа, який проткнув груди Спасителю!

Я не став перебивати Никодима, і нагадувати йому, що мені всього лише потрібна порада, за якою я прийшов. Через пошану до митрополита я промовчав, і почав розглядати скриньку, прикрашену золотом. Там на фіолетовій подушечці лежав трикутний шматочок заліза, злегка покритий іржею. В іншій скриньці, усіяній дорогоцінним камінням, знаходилася скалка святого смертного хреста. Поруч лежав один із цвяхів, і частка тернового вінця Ісуса. Ще була тріска від Віфлеємських ясел, шматки одягу його апостолів. Були там і інші речі, які не рахувалися реліквіями, але були величезною цінністю для історії. І судячи з почорнілого срібла, деякі скриньки були дуже древніми. Ще зі слів Никодима я зрозумів головну річ: усе це було запорукою не лише величезної поваги до Києва, в усьому світі, а й солідного матеріального благополуччя самого митрополита.

- І все це ви хочете надійно заховати? - запитав я.

- Дуже хотілося б, - відповів Никодим.

- Можливо, я вам допоможу, але лише послуга за послугу, - сказав я. – Спочатку я прийшов до вас за порадою. Але ваша відповідь мені, скоріш за все, буде і відповіддю вам самим.

- Почекай, Алексусе, не поспішай, давай я тобі ще дещо покажу.

Никодим здригнувся і провів рукою по обличчю, ніби бажаючи відігнати блудні думки. Потім осінився хресним знаменням, і тихо спитав:

- Ти бачив малюнок на колоні?

Митрополит кивком голови вказав мені напрям погляду. Я глянув на колону, і побачив розп'яття.