***

Біля корчми я звернув увагу на беззубого сивого старого, і з вухами, як ручки глечика. Він щось розглядав, похмурим поглядом, на дні дерев'яного кухля. За кілька метрів від нього червонощокий кравець, що шив під дверима своєї майстерні, сяючи на сонечку своєю лисиною, голосно на когось кричав. Я задивився на них, і тому врізався в чиюсь спину.

- Ти що, не бачиш, куди преш? - долинуло до мене грубе бурчання. - Ти що заснув?

Я не звернув уваги на цей окрик, бо в мене раптом залоскотало в потилиці. Вірити відчуттям не хотілося, але я впіймав на собі погляд, що виходив з протилежного боку вулиці.

З того боку вулиці, в мою сторону крокували троє дружинників, в кольчугах, начищених до дзеркально-срібного блиску. Поверх кольчуг були накинуті довгі білі плащі, з вишитою праворуч, на грудях, емблемою, - сонце з променями, що розходилися. Їхні білі плащі здавались просто неймовірними, на тлі брудної вулиці. Усі троє суворо роздивлялися на всі боки, з виглядом пастухів, що наглядають за отарою овець. Їхні руки лежали на рукоятях коротких мечів. Проте ніхто з них не оглядався на всі боки, і не намагався реагувати на те, що відбувалося. Цій трійці не доводилося штовхатися з перехожими: людський потік автоматично розступався перед ними, дозволяючи їм крокувати вільно та самовдоволено.

Я поспішно прикрив свій метеоритний меч краєм плаща, щоб не викликати зайвих питань. Але ці троє вже прямували в мій бік. Дивлячись на їх гладко поголені голови, з вузлами волосся на маківках, мені чомусь стало ще холодніше. Відчувалося, що ці троє були не орачами, а воїнами, мало не від народження.

Коли вони підійшли до мене, я відвів свій погляд у бік, наскільки мені це вдалося. Але посмішку на своєму обличчі я приховати не зміг.

- Ти побачив щось смішне, так?

Той, хто розмовляв, стояв трохи попереду інших. Його погляд був пихатим, наче він знав про цей світ щось таке, що було невідомо більше нікому. І ще я помітив, що ми залишилися тут наодинці, наодинці з брудом і спорожнілими прилавками. Всі люди кудись зникли. У перехожих одразу з'явилися невідкладні справи в інших місцях, подалі від нас.

- Страх скував твій язик? - вузьке обличчя дружинника витяглося ще більше. Він підозріло глянув на рукоять мого меча, що зрадливо стирчав з-під плаща. - Ти несеш за це відповідальність?

Я спробував прикрити метеоритний меч, але плащ зрадницьки зісковзнув з плеча. Десь у глибині душі в мене виникло погане передчуття, але я швидко заспокоївся.

- Вибачте, якщо я вас чимось образив, - сказав я. – Я можу йти далі?

Вузьколиций повторно подивився на мій метеоритний меч, і очі його розширилися. Він уважно подивився мені в обличчя.

- Ти нетутешній, так? – холодно спитав він. - Звідки ти?

- Я тільки що приїхав з Переяславля, - збрехав я, і легкий свербіж пробіг по моєму тілу. - Ви не порадите, де можна зупинитися на нічліг?

- Ти ухиляєшся від мого питання, - сказав вузьколиций. - Ти брешеш мені!

Його напарники зробили крок вперед, і встали з боків від мене, з безпристрасними холодними очима. Тепер у цій трійці нічого смішного вже не було. Мене охопило нервове збудження, а серце гарячково забилося. Було цікаво, що станеться далі. І в глибині душі я вже розмірковував над тим, чим це закінчиться.

Вузьке обличчя їхнього ватажка повільно наливалося фарбою. Дружинник праворуч трохи витягнув свій меч, демонструючи сталь клинка, і промовив тремтячим голосом:

- Коли ми питаємо, то ти маєш відповідати, інакше…

І тут, невідомо на чиє щастя, з провулка вибіг монах Порфирій.

- Гей, Володимире! – крикнув він. - Зачекайте!

Він з'явився якраз вчасно, бо моя рука вже лежала на ручці метеоритного меча. І мені потрібна була частка секунди, щоб вразити одночасно всю цю нахабну трійцю.

- Алексусе, ти здурів? - Порфирій, мабуть, про щось здогадався.

Я глибоко вдихнув, і збудження миттю зникло, ніби повітря з проколотого міхура. Порфирій це помітив. Облизнувши сухі губи , він промовив:

- Напевно, нам зараз краще повернутись до собору, - нетвердим голосом сказав він, і продовжив, уже звертаючись до воїнів. – Це Алексус, він гість митрополита Никодима.

Дружинники мовчки кивнули, розвернулися, і поважно пішли далі дорогою. Вулиця знову стала заповнюватися народом, і багато хто вже шепотів, із цього приводу. Я був упевнений, що чутка про те, що сталося, швидко розійдеться по всьому місту. Якийсь чужинець намагався затіяти бійку з трьома дружинниками, з особистої охорони князя Михаїла. Тепер народу буде про що пліткувати.

Порфирій пильно вдивлявся в людський потік, шукаючи когось поглядом. Потім повернувся до мене, свердлячи мене своїми блакитними очима. Час від часу він кидав погляд на всі боки.

- Запам'ятай, Алексусе, мої слова. Коли побачиш на вулиці щось, схоже на розфуфирене дівчисько, і при цьому воно тримається так, наче воно пуп землі, значить, це не що інше, як княжий дружинник перед тобою. Це вже за логікою речей так виходить. Професія змушує його почуватися творцем всього сущого, а всіх оточуючих вважати дурниками. Хоча, як я помітив, ці хоробрі воїни злякалися тебе. В них було небезпечне поєднання страху та пихатості.