ГЛАВА 3 (30 березня 1240 року)

Настав ранок наступного дня. Я підвівся, відчинив віконниці і довго стояв біля вікна, глибоко вдихаючи та виконуючи вправи для розтягування м'язів. За кілька днів я став набагато гнучкішим, і м'язи вже охоче підкорялися мені. Стоячи на зігнутій правій нозі, я витягнув ліву назад, і повільно, стежачи за тим, щоб дихання не збилося, прогнув спину так, щоб тіло утворило подобу півкола. Але тут м'яз лівого стегна затремтів, і праву лопатку проткнув різкий біль.

Колись, наскільки я пам’ятав, ця вправа давалася мені легко. Я обережно випростався і сів на ліжко, щоб заспокоїтись. Невдовзі я продовжив вправи, намагаючись сильно не навантажувати своє тіло, бо головним зараз була розтяжка, а не силова вправа. Через годину я втомився, і закінчив все це.

Надягши полотняну сорочку, і заправивши широкі штани в шкіряні чоботи, я вийшов з келії і попрямував до бібліотеки. Коридором, повз мене, пробігли ченці в жовтому одязі, опустивши очі. Я не став докучати їм розпитуваннями, та й самому не дуже хотілося розмовляти.

У бібліотеці я почав ритися в старих рукописах, на стелажах, намагаючись хоч щось знайти у стародавніх міфах та легендах. Я шукав щось, що могло зв'язати мене з майбутнім, якого я не пам'ятав. Я взяв оберемок сувоїв і поклав їх на підвіконня, щоб краще роздивитися, при сонячному світлі. Свитки розповідали про війни між руськими князями, містами та народами. Нічого нового там не було - крім одного народу, який називався «Віруючими». Віруючий народ, Ісраїльтес… Моє серце забилося частіше, і я згадав ім'я.

Мойсей...

Я побачив перед собою високу статну постать, у сріблястому одязі. Намагаючись не прогаяти її, я заплющив очі, і картинки полилися м’яко і плавно. З'явилася розпливчаста постать у мерехтливому серпанку, і з пам'яті випливло ще одне ім'я: Аполлон, Бог Аполлон. Потім картина завагалася, я спробував утримати її, але вона попливла геть, як сон після пробудження. Більше ритися в сувоях мені не хотілося.

Я повернувся до себе в келію, накинув теплий плащ на плечі, обкантований грубою шкірою, і вийшов назовні. Вперше, після свого прибуття до цього міста, я відчував себе заспокоєним та вільним.

      Надворі я став уважніше розглядати все довкола. Над центральними воротами височіла Годинникова вежа, на яку я піднімався першої ночі. Якщо точно, то вона лише нагадувала годинникову вежу, а насправді це була звичайна дзвіниця. І зараз, навколо цієї дзвіниці, кружляли ластівки, налякані недавнім передзвоном. І хоча дзвони нещодавно віддзвеніли, перенасичене повітря все ще продовжувало вібрувати.

Я зупинився перед воротами, і щільніше закутався в плащ, підбитий зсередини хутром. На вулиці була рання весна, і ще було досить прохолодно. Порив вітру надув плащ, і відкинув з моєї голови каптур. Я закинув його назад, і втягнув в себе повітря, яке було насичене як кінськими відходами, так і смородом людських випорожнень.

Вийшовши за ворота собору, я помітив кількох місцевих ченців, деякі з яких також подивилися на мене. Стражники, що стояли біля воріт, мовчки провели мене безтурботними поглядами.

Я неквапливо пройшов повз всю цю братію, і повернув праворуч від воріт. Я не зупинявся, поки не опинився біля Золотих воріт. Підійшовши до них, я помітив, що стулки воріт, укріплені поперечними залізними пластинами, навіть на вигляд були важкі. Масивні, п'ятиметрової висоти, ці ворота були увінчані частоколом гострих шипів, здатних зупинити будь-якого шпигуна. По всій довжині фортечної стіни були розкидані сторожові вежі, складної архітектури, з рядами бійниць для лучників та копійників. За багато років вони почорніли, і тепер нагадували самотні пірамідки.

Я не став заходити у ворота, а пройшов повз них, і пішов далі, вздовж фортечної стіни Верхнього міста, пильно спостерігаючи за навколишнім середовищем. Щось тут було не так, якісь невловимі фігури плавали навкруги, наче переді мною розгорталася дія якоїсь п'єси. Я навіть спробував зрозуміти, в чому річ, але безуспішно. Я мимохідь кинув погляд на масивні старовинні будинки, вздовж фортечної стіни, збудовані давно зниклими умільцями. Всі будівлі були з необтесаного каменю та сирої цегли, і вкриті черепицею. Всі двері були зачинені, - ніхто не виходив і не заходив. Начебто там сиділи люди, затамувавши подих. Ці будинки та палаци виглядали ніби новими, але слово «нові» тут відносилося до будівель вікової старовини. Далі, від Золотих воріт, будівельники постаралися не повторювати мистецтво скандинавів, і не наслідувати їх легендарним архітекторам. Тут фасади будинків, шинків та інших злачних місць, були прикрашені таким же витонченим різьбленням по дереву, як і всі будинки навколо Соборної площі. І їхні дахи були вкриті не черепицею, а дерев'яними плашками. У деяких місцях фасадні карнизи прикрашали гіпсові візерунки та вирубані з м'якого вапняку фризи. Сам їхній вигляд вселяв спокій та безпеку, що теж було якось дивно.

З усього побаченого я зробив висновок, що Верхнє місто було старовинним масивним укріпленням, збудоване квадратом, за древнім слов'янським звичаєм. Пара сотень гектарів простору, обнесеного стінами, вміщала громаду Софіївського собору, княжі хороми, будинки знатних сімейств, казарми дружинників та житло князівських бояр, що приліпилися до них. А також кузні, збройові майстерні та арсенали продовольства, – вічна опора влади всіх земних правителів, та символ військової могутності. І ще внизу, на берегах Дніпра, було безліч причалів і складів, - але про це поки слід забути, я це розгляну пізніше. Справжню цінність в Києві становило лише те, що лежало всередині Верхнього міста, включаючи Михайлівський собор, з його підземними залами та тунелями.