***

- Є різні думки щодо цього, але мій брат…

      - Твій брат постачальник княжого двору? - запитав я.

      - Ні, але…

      - А хто ж постачальник?

      Монах зітхнув:

      - Святогір, ти з ним щойно розмовляв.

      Я повернувся назад до коваля.

      - Який клинок тобі потрібний? – одразу спитав він.

      - Крива шабля.

      - А навіщо вона тобі, якщо в тебе такий чудовий меч на поясі?

      - Ти, ковалю, задав дурне питання. Покажи мені гарну шаблюку.

      Коваль зняв з дальньої стіни клинок з легким вигином, увінчаний залізним ефесом, і кинув мені. Я спіймав шаблю, змахнув нею двічі, окресливши коло.

      - Вага погано розподілена, - оцінив я товар. - Недосконала рівновага робить її громіздкою. Ти точно постачальник княжого двору?

      Коваль посміхнувся:

      - Цю шаблю робив мій підмайстер, йому ще треба вчитися та вчитися. Гаразд, пішли зі мною.

      Коваль провів мене до другої кімнати. Там зберігалися різні клинки чудової форми, але без жодних прикрас, із золота чи срібла. Він вибрав шаблю і простягнув мені. Клинок, не ширший за два пальці, був гостріший за бритву. Ефес охоплював кулак, захищаючи руку в бою.

      - Викувана з кращої дамаської сталі та загартована в крові злого половця.   Якщо і є десь шабля краща за цю, то її ніхто не бачив. Але чи вистачить в тебе грошей?

      - А що просиш?

      - Дві золоті гривні.

      - На ці гроші можна купити табун коней.

      - Така ціна, торгуватись я не буду.

      - Додай ще хороший ніж та ножни, і по руках.

      - Домовилися. Тільки ніж буде роботи мого підмайстра, своїх виробів я задешево не віддаю.

      Я виклав йому золоті гривні, які одержав від Порфирія, забрав товар, і ми з Юлі-Аною пішли далі.

      За вітражною майстернею ми вперлися в дубильню, де одні працівники шкрябали розтягнуті на рамах шкури, а інші довгими ціпками діставали з величезних чанів сировину. Потім шкури на тачках відвозили в довгий сарай, розташований на краю площі. Деякі з шкур знову відправляли в чани, в які потім заливали щось із великих глиняних глечиків. В цих глечиках, найімовірніше, була фарба. Ось така вона виявилася, шкіряна майстерня. Але смерділо там страшно.

Поки ми заглядали по всім цікавим куточкам, вечірня служба в двох соборах закінчилася. Деякі робітники почали повертатися до своїх ремесел, щоби закінчити свої справи, після вечірньої молитви. Ченці з Софії потягнулися до трапезної Михайлівського собору. Один із них відокремився від братії, і попрямував у наш бік.

Ми в цей час якраз знаходилися на лівій стороні площі, біля грядок, зайнятих, мабуть, не лише їстівними, а й лікарськими рослинами.

На моє запитання про ці грядки, монах, що підійшов, щиро відповів:

- Весною чи влітку, коли всяка рослина неповторним суцвіттям прикрашена, цей город, своєю дивною різноманітністю, славить нашого Творця. І навіть у цю ранню пору очі знавця, по сухих паростках бачать, що цей город багатший за будь-які оранжереї чи квітники. Але, оскільки різні трави вимагають різного клімату, багато чого ми вирощуємо в горщиках, в лікарні.

- Так, ми бачили дещо у Порфирія, - сказала Юлі-Ана. - А ви, як я зрозуміла, доглядаєте за цим городом.

- Це для душі дуже добре, і тілу корисно, - відповів чернець. – Але деяким хитрощам ми навчилися у заморських вчителів. Бо деякі трави не ростуть у нашому незручному кліматі, і тому потрібно добре готувати ґрунт, правильно доглядати та підгодовувати.

- А можна, з вашого дозволу, я іноді буду працювати на цій грядці? – запитав я ченця.

- Скільки вашій душі завгодно, - відповів той. – у будь-який час дня та ночі.

Коли чернець відійшов убік, Юлі-Ана повернулася до мене і промовила з глузуванням:

- Так ти, командир, зібрався копатися в цих грядках? Зараз земля здригнеться, загримлять громи і вдарять блискавки. Сонце, що тільки-но закотилося, зійде знову, і жаби в болоті, замість того, щоб квакати, хором заспівають: «Слав, Сіон, Алексуса».

- Ну, і Алілуя, - закінчив я її промову. – Що в цьому поганого, покопатися в грядці? Місту користь, і моїм нервам заспокоєння.

- Святе писання каже: не всякому духу вірте, бо багато лжепророків з'явилося в світі, - з глузуванням промовила Юлі-Ана. - Простіше кажучи - шахрай на шахраї сидить, і шахраєм поганяє.

Я подивився на неї, і спокійно відповів:

- Не люблю, коли мене обманщиком називають. Не роби цього більше, можу образитися.

      Почало темніти, здійнявся вітер. В воротах собору стояв Порфирій, і махав нам руками. Ми зголодніли, і тому були не проти повечеряти.

За вечерею Порфирій розповів, що їхні священики завжди жили на церковну десятину і подушну подать. А він сам був ще й соборним скарбником, якому було наказано позичати гроші всім священикам, які потребують. Розплачувалися останні настільки, наскільки могли. Навіщо він це озвучив, я не зрозумів. Може хотів, щоб я не так часто просив у нього грошей?