***

Цим питанням вона серйозно сконфузила Никифора. У того очі заблищали, і він затарабанив:

- Ця бібліотека завжди була притулком для руських мудреців, які бажали обговорити наукові пересуди, і поспорити про приховані істини. У жодному закладі Уропи не існувало такої дивовижної згоди між релігією та наукою, як у нас. І ніхто ніколи не боявся, що логіка, спостереження та експерименти можуть збити людину з божественного шляху. Тут завжди поклонялися істині, і лише істині. Тут вчені відстоювали свої теорії, а філософи ставили під сумнів божественну ієрархію, і владу князів Русі. Язичницькі жреці, свого часу, не боялися гонінь, доки дотримувалися концепції розумного обговорення ролі Ісуса Христа. Іноді, щоправда, це викликало нападки з боку обмежених та недалеких розумів, але так було за всіх часів. Ви мене розумієте?

- Ну звичайно розуміємо, - промовила Юлі-Ана, - Святе та добре завжди поряд ходять. Ось тільки навіщо ви цих язичницьких жреців у річці потопили, а багатьох стратили? Ось питання. Хоча, яке питання. В їхніх діяннях вам брехня мерещилася, віровідступництво. А поведінка ваших попів, всупереч Євангеліям, це не єретика? Безсоромна розбещеність та крадівництво, це не єретика? Ісус ридає на небесах, дивлячись, як священні обряди стають фальшами та ігрищами шарлатанів. Бо церемонії і обряди проводить піп, який погряз у гріхах. Щоб жити у благочесті, рятувати інших, служити іншим, священики рвуться на війну, в політику, до влади! Як ви правите? Для вашого правління чудово підходять слова пророка Ісаї: «Горе вам, які ухвалюють несправедливі закони і виносять жорсткі рішення, щоб усунути бідних від правосуддя і забрати права у слабких… щоб вдову зробити здобиччю своєю, і пограбувати сироту».

- Та невже, - криво посміхнувся Никифор, - різкі слова, різкі, мила дівчино. І скажу я вам, що їх можна застосувати до вас, бо ви самі не без гріха, а міркуєте як Ісус… Ох, замовкли б ви краще…

- Тяжка у вас доля, - не витримав вже я. - А ви ніколи не хотіли цього змінити? При ваших можливостях.

— Це вам так просто здається, — відреагував Никифор. – Не судіть – і не судимі будете.

- Ну, значить, я замовкаю, - я знизав плечима і відвернувся. - Більше ні слова, боюся розчарувати вас ще більше.

      Тут саме задзвонив дзвіночок до трапези, і ченці-переписувачі потяглися до виходу. Никифор м'яко натякнув, що маємо вийти і ми. У його словах відчувалася образа, що погано приховувалася. Ми вийшли, а він залишився всередині, із своїм наступником. Вийшовши за двері, я пошкодував, що завдав образи бібліотекару.

Вже потім, через деякий час, я помітив, що руки Никифора завжди були забруднені книжковим пилом, позолотою сусального золота з гончарних мініатюр і жовтизною лікарських трав. Він постійно щось робив руками, що швидше личило б якомусь майстру-рукотворцю, ніж бібліотекару. Його руки рухалися з незвичайною обережністю, коли він торкався чогось неміцного, - чи то сирої глиняної мініатюри, чи то потороченої часом жовтої книжної сторінки.

На вулиці Юлі-Ана запитала:

- Куди підемо?

- Давай тут всередині ще трохи роздивимося, а потім вийдемо за ворота.

- Як скажеш, командире.

Ми неквапливо пішли по периметру, вздовж соборної стіни. І тут мене вразила не товщина стін, а купа прилеглих до собору будівель. На кожному розі стіни, на квадратному фундаменті, стояли заокруглені вежі. Всі алеї були засаджені деревами. У лівому кутку, від центральних воріт, був висаджений сад, що вкривав від очей дві будівлі, - лазню та лікарню, що примикала прямо до стіни. За бібліотекою я помітив могильні хрести. Праворуч були ще якісь будівлі, повернуті до собору глухою стіною, утворюючі закрите церковне подвір'я. Ці невеличкі будівлі тяглися ланцюгом: стайня, млин, олійниця, якісь комори та льохи. Я був необізнаний у мистецтві малярів, але одразу зрозумів, що собор був давніший за всі ці споруди. І, швидше за все, його було споруджено для інших цілей. А всі будівлі, навколо нього, будувалися набагато пізніше, але з таким наміром, щоб гармоніювати з тринадцятьма куполами собору.

Ми з Юлі-Аною вирішили навідатися до лікарні за садом, якою завідував Порфирій, наш старий знайомий. Ще з порога я помітив перегінні апарати, скляні та глиняні прилади, які нагадали мені лабораторію алхіміка. На довгих лавах, вздовж стіни, стояло безліч баночок, мішечків і горщиків, з різними сумішами.

- Всі ці трави із вашого саду? — спитав я Порфирія, який вийшов з сусідньої кімнати.

- Та ні, - відповів він. - Тут багато трав рідкісних, які в наших краях не ростуть. Вже довгий час мені їх привозять ченці з інших країн, і я намагаюся змішувати рідкісні зілля з тими, що ростуть у нас. Ось дивіться, тут мелений голець, алоє з Індії, срібняк, трава буквиця та багато іншого.

Порфирій витяг з-під столу дубову лаву, став на неї, і з шафи дістав глиняний горщик, обтягнутий шкірою.

- А це досить специфічна мазь, - сказав він. – Приготовлена за класичним рецептом: борець, перстач, дика селера, паслін солодкий і гіркий, мак червоний, листя тополі, кров кажана та цикута. Рекомендований чорними магами жир нехрещеного немовляти я замінив олією. Не так клопітно, і довше зберігається. Ця мазь затягне будь-яку рану, але дає побічні ефекти.

- Вона небезпечна?

- У світі немає нічого безпечного, - відповів Порфирій. – Навіть ця витяжка снодійного маку. Вона добре вгамовує біль, присипляє. Сон же лікує та заспокоює. Але найголовніше, – хто спить, той не грішить, і нікому не заважає. Але якщо багато прийняти, то можна і не прокинутися.