ГЛАВА 2 (29 березня 1240 року)

Зранку пройшов дощ. Сонце, що піднялося, запалило золоті вогники на куполах Софіївського собору. Ці вогники відбивалися на мокрих черепичних дахах Гори, Верхнього міста Києва, - місця, яке завжди здавалося вічним.

Мелодійно задзвонив дзвін у Михайлівському соборі. Я прокинувся від цього дзвону, піднявся і відчинив віконниці. Це, скоріш за все, послужило сигнальним маяком для ченців.

На підносі, який вніс один із них, стояли дерев'яні тарілки з соліннями та сиром, лежали хлібці з хрусткою скоринкою. Ще було дві миски з якоюсь жижею. На запах їжі хутенько прибігла Юлі-Ана, і сіла за стіл навпроти мене. Вона з підозрою принюхалася до юшки, розмішала її дерев'яною ложкою, і підмітила:

- Морква, цибуля, ячмінь. А вони тут знають, що ріпа це не м'ясо?

Я засміявся.

- Зате бульйон кінський.

- Чуєш своїх родичів, старий жеребець! - Юлі-Ана голосно засміялася, задоволена своїм жартом.

Монах біля дверей теж засміявся, і збирався вже йти, коли я зупинив його.

- А як мені поговорити з митрополитом?

- Він зараз зайнятий, по своїх справах, - відповів чернець. - Але з усіх питань ви можете звертатися до мене. Мене Порфирієм зовуть.

- Скажи мені Порфирію, ми можемо вільно пересуватися всередині цієї садиби?

- Можете.

- А по місту?

– Ніхто не забороняє. Ви можете ходити скрізь, де забажаєте.

– Мене цікавить ваша бібліотека, яка над нами, на другому поверсі,  – сказала Юлі-Ана. – Ми можемо з нею ознайомитися?

Порфирій, скоріш за все, не чекав такого запитання. Його обличчя закам'яніло, і він насилу почав видавлювати з себе слова, щось марудити нерозбірливо.

- Справа в тому, що наша бібліотека відрізняється від інших. В ній більше книг, ніж у будь-якій іншій бібліотеці християнського світу, але це заслуга нашого князя, Ярослава Мудрого. Це наша гордість та світоч. До нас приїжджають переписувачі з різних країн світу. Одні приїжджають на короткий час, щоби переписати рідкісні книги, і відвезти копію до себе на батьківщину. Але натомість вони нам привозять свої рідкісні книги, які переписують наші ченці. Деякі приїжджають до нас на довгі роки, і навіть на все життя, щоб вивчати науки. Тому тут можна зустріти германців, французів, греків, іспанців, арабів. Ми тут стоїмо на двох заповідях, – служіння та молитвослів'я. Ми тут як вмістилище науки, як воскресіння древньої мудрості. Ми тут як кузня новітньої писемності, і як сховище вікової історії. А народ наш все більше схиляється до торгівлі та міжусобних війн, втрачаючи дух святості. Він навіть розмовляти став вульгарно, і пише всілякі непотребності на стінах собору. Помилуй Господи від того, що вони написали на стінах собору! Це все від того, що в душах людських вгніздилася гординя, заздрість та нерозсудливість. Перед настанням майбутньої темряви ми єдиний смолоскип світла на Русі, єдиний світлий промінь у темряві. І доки стоять ці священні стіни нашого собору, ми повинні перебувати на варті Святого Слова…

- Амінь, Порфирій! – благочестиво перебила його Юлі-Ана, відклавши ложку вбік. - Але яким чином твоя проповідь прив'язана до заборони входити нам до бібліотеки?

- Бачиш, дівчино, - відповів чернець, - ця бібліотека народилася з якогось плану, який перебуває в глибокій таємниці, ще з часів Ярослава Мудрого. І цю таємницю нікому не належить знати. Тільки бібліотекар знає магічний код сховища, переданий йому попередником, і який має передати своєму приймачеві. Тільки бібліотекар має право заходити до сховища, і тільки він знає, де шукати ту чи іншу книгу, і куди її поставити. І тільки він несе відповідальність за її збереження. Митрополит Никодим має список книг, що зберігаються в бібліотеці. Але в списку одні назви, які говорять не надто багато. І лише бібліотекару відомо, що містить та чи інша книга, – таємницю, істину чи брехню. Він одноосібно вирішує, чи давати книгу людині, яка її запитує, чи не давати. Іноді він радиться з Никодимом, якщо вважає це за потрібне. До того ж, як ти розумієш, книга дуже тендітна річ, яка страждає від часу, боїться гризунів та невмілих людських рук.

- Значить ніхто, крім бібліотекара, і його приймача, до сховища не заходить? - запитала Юлі-Ана.

Порфирій посміхнувся.

- Ніхто не може, і не повинен. Я виклав наші правила, і прошу вас дотримуватися їх.

- Нехай буде так, як завгодно вам, - сказав я. – Але ж ваші переписувачі десь сидять, щось пишуть, вивчають?

- Так, у них є своя кімната, і вона розташована прямо над вами, на другому поверсі.

- А можна туди зайти, і подивитися на це ваше місце світла, віри та науки? - запитала Юлі-Ана.

Порфирій знову посміхнувся.

- Звичайно можна. Я ж сказав: не можна заходити лише до сховища, а так всюди можна.

- Так ми й не збиралися заходити до вашого сховища. Ось зараз ми можемо подивитися на бібліотеку?

- Так, я бібліотекара попередив, він чекає вас нагорі. А я піду, в мене багато своїх справ.

Монах вийшов із келії, а ми ще деякий час сиділи мовчки.

- Ну що, подивимося на їхнє капище знань? - Юлі-Ана підвелася з лави.