***

- Та бог з ними, з цими пагорбами, - озвалася Юлі-Ана. - Чи близько орда підійшла до Києва?

- Новгород і Рязань впали, багато міст спалено. Зараз Батий рухається до Переяславля, який за три дні їзди звідси. Скільки вони там протримаються, я не знаю. Ми ще жодного разу не стикалися з цим народом, але кажуть, що вони кочівники, які живуть у безмежних степах, – злі та войовничі. Воюють вони, в основному, кінними, - на маленьких, але витривалих кониках. Улюблена зброя – лук та стріли. У рукопашній сутичці користуються кривими шаблями та довгими тесаками. Обладунки легкі, – нагрудники із загартованої шкіри та облямовані хутром шоломи, іноді залізні, але частіше дерев'яні, обтягнуті шкірою. Пересуваються вони швидко, і б’ються люто. Кажуть, що вони не бояться смерті, бо хоробрих воїнів їхні боги після смерті винагороджують багатством та розкішним гаремом. І ще монголи не люблять митися, і роками, якщо не десятиліттями, не перуть свій одяг.

- Це все цікаво, митрополите, – сказав я, – але можна питання?

- Можна.

- Чому ви не об’єднали руські князівства, перед вторгненням орди? Адже ви воювали між собою навіть тоді, коли знали про плани Батия вторгнутися на Русь. Хто роз'єднав вас, щоб ви стали слабкішими?

- Рівновага влади, - почав було Никодим, але я його перебив.

- А терези в руках Батия? Монголи прийшли вас зважувати?

- Я тебе не розумію, прибулець, — промовив митрополит, явно образившись.

- І не намагайся зрозуміти, - відповів я.

      Никодим придивився до обличчя Алексуса. Воно було сильним і навіть симпатичним, але рот був похмуро стиснутий, а очі дивилися важко та пронизливо.

- Як ти багато воював? - запитав Никодим.

- Більше ніж треба, - відповів я.

- А твоя подружка?

- Запитай у неї сам. І не подружка вона мені зовсім.

- А у вас вистачить мужності померти за нашу віру? – продовжував крутитися Никодим.

- Щоб померти, ніякої мужності не потрібно, - відповів я. - А ось щоб жити, потрібна сміливість.

- Дивна ти людина, Алексусе. Ти чогось боїшся?

- Я нічого і нікого не боюся, у будь-яких світах. Я тільки остерігаюся всього на світі, священику. Остерігаюся всього, що ходить, повзає та літає.

- Ти смішний, коли напускаєш на себе такий важливий вигляд. Ти давно спав із жінкою?

- Давно. І м'яса я не їв останні сто тисяч років, і вина не пробував.

- Нещасливе в тебе життя, Алексусе, і ім'я в тебе не християнське. Як ти живеш з усім цим?

- Не життя, а суцільна мука, - відповів я. - Колись я був маленьким хлопчиком, схожим на ягня. Але в якийсь момент з'явилися вовки, і я перетворився на орла, що літає в небесах.

- І ти почав полювати на вовків? – перебив мене запитанням митрополит.

- Не зовсім. Вовки перетворилися на шуліків, і почали полювати на мене, у різних світах.

- Ти наша людина, Алексусе, хоча і вигадник, - промовив Никодим, і прокричав у бік дверей. - Прохоре, заходь вже!

У дверях з'явився сутулий чернець, який ніс хліб, сир, вино і сушені фрукти. У моєму животі, на превелике збентеження, забурчало. Митрополит по-батьківськи посміхнувся:

- На кухні цього з надлишком. Якщо буде мало, донесуть.

- Дякуємо за щедрість, - зніяковіло промовив я.

- Тільки вина багато не пий, а то почнеш чіплятися до своєї подружки, - хитро промовив Никодим. - Хоча забув, вибач, вона тобі не подружка.

- А де м'ясо? – так же єхидно запитав я.

– У нас піст перед Великоднем, не годиться, – відповів митрополит. - М'ясо буде потім, їжте це.

Никодим терпляче чекав, поки ми не підчистили дерев'яну тацю. Коли я підвівся, даючи зрозуміти, що трапеза закінчена, Никодим сумно промовив:

- Ми прагнемо до миру та гармонії, і прагнемо цього всією душею. Але світ довкола нас диктує свої вимоги. На Русі немає гармонії, тут править хаос. Цей народ чекають жахливі страждання.

- І що ти хочеш особисто від мене? - запитав я.

Митрополит підійшов до мене, і поклав руку на плече.

– Я хочу, щоб ти захистив цей народ.

- Я вже по горло награвся в ці ігри, Никодиме, самі грайте в свої війни, - відповів я. - Грішною справою я вже подумав, що сховався тут від смерті та різанини, від гострих клинків та понівечених тіл. Я вічний романтик.

- Але ти не зможеш від цього сховатися, Алексусе.

- А я не збирався від когось ховатися, я просто хотів стати іншим.

- Але ж раніше ти був божевільним вбивцею, закоханим в смерть. Візьми свій меч, і вийди з нами проти орди хана Батия.

– Щоб знову вбивати? Я не хочу вбивати.

- Думаєш, хтось із нас хоче вбивати? - запитав Никодим. – Ми любимо життя, любимо все, що росте та рухається. Ми знаємо, що людське життя – найбільший дар Творця. Але у світі є зло, і з ним треба боротися, і перемагати його. Щоб інші люди могли насолоджуватися життям.