***

- Ти збираєшся мені лекцію прочитати? – тихо спитав я. - Можеш почати з космогонії та пророцтва. Ти знаєш ім'я Бога, який керує зараз цим світом?

- Не знаю. А ти знаєш?

- Ефірійного Бога зовуть «Ліка», і він керує цим земним циклом, протяжністю три тисячі чотириста років. Бог Ліка курує Богом рангом нижче за себе, який керує зараз землею. А цим містом керує Лорд Михаїл, якого люди називають архангелом Михаїлом.

- Припустимо, що так, але я все одно ненавиджу все це, – тихо промовила Юлі-Ана. - Абсолютно все. Цей наш благородний експеримент продовжується вже сто тисяч років, а ми так і не отримали відповіді на свої запитання.

- Ми повинні бути терплячими, - відповів я, - і тоді нам посміхнеться доля. Ми ж Ефірійці, а вони завжди домагаються своїх цілей, чи не так? Ну майже завжди. Пішли, поспілкуємося з жрецями.

Ми обійшли собор, і зупинилися біля дверей. Вони були відчинені, і ми зайшли всередину. Вже за дверима з'явилося відчуття, що на нас тут чекали. У соборі було темно, і лише вогонь кількох свічок, та місячне світло крізь вітражні вікна, трохи освітлювали внутрішній зал. Два ряди колон, покритих яскравими малюнками, підтримували купол. У порожній пресвітерії пахло димом від кадила, а зі стін на нас дивилися святі отці. На східній стіні був зображений величезний круглий стіл і дванадцять лицарів, що сиділи за ним, у сріблястих плащах з капюшонами. На столі перед ними стояло дванадцять чаш, посеред столу – тринадцята. На вівтарі я помітив скриньку з святими дарами, і лампадку. Ще біля східної стіни, поруч із дерев'яними дверима, стояла гранітна плита, на якій був наступний напис: «Ярослав, син Володимира, 1054 року по літочисленню християн. Хай буде з ним благословення Отця». Поруч, на двох дубових колодах, лежав кам'яний саркофаг. Під ним проходила пара товстих мотузок. Я дивився на саркофаг і згадував. Я повільно згадував роки свого життя у Місті Семи Пагорбів, у тому прототипному світі земного людства. І там я вже бачив цей собор, і все це начиння всередині нього…

Я подивився на Юлі-Ану, а потім на дерев'яні двері. Далі підійшов і штовхнув їх. Ми увійшли до ризниці, в ніс ударив запах ладану. Місячне світло проникало зверху, крізь вузькі вікна, трохи освітлюючи приміщення. Але все-таки тут було темно, незважаючи на вогонь свічок, які освітлювали лише один вівтар, скриньку для святих дарів та хрест. І тут я замітив, що в кутку, на колінах, стояв чоловік. Його чорна сутана майже зливалася з напівтемрявою, що панувала тут, і мені було видно лише блідий овал його обличчя. І воно, немов відокремлене від тіла, світилося в темряві. Він глянув на мене якось дивно, потім перевів погляд на Юлі-Ану. Я фізично відчував тяжкість цього погляду, бачив підозру в його очах.

- Ну, що скажете? - запитав він.

Його звучний і глибокий голос віддавав серйозністю та шляхетністю. Але, швидше за все, причиною було ехо, відбите від склепіння.

- А що ви хочете почути? - запитала Юлі-Ана.

А я весь цей час мовчки стояв, намагаючись зрозуміти всю цю картину. Старий підвівся з колін, і почав запалювати свічки. Ми спостерігали за ним, стоячи біля дверей. Старий був висохлим та зморшкуватим, наче старий пергамент, але все ще мав владу над своїм тілом. Було в його манері рухатися щось непідвладне часу, ніби він давним-давно уклав якийсь договір з Богами. Коли він запалив з десяток свічок, стало набагато світліше та веселіше. І тепер я зміг ретельніше розглянути цього жреця.

Він міг запам'ятатися навіть самій розсіяній людині. Ростом він був вищим за середній, і здавався ще вищим, через свою худорлявість. Погляд гострий та проникливий, а тонкий, гачкуватий ніс надавав обличчю настороженості. Підборіддя показувало сильну волю, хоча продовгувате обличчя могло говорити про сором'язливість і невпевненість в собі. Хоча вже потім, пізніше, я переконався, що це була не нерішучість, а проста цікавість. Ще я звернув увагу на шматки жовтуватого волосся, що стирчало у нього з вух, і густі світлі брови. Я дав би йому років п'ятдесят, хоча йому могло бути й сімдесят, і навіть сто. Одягнений він був у сіро-жовту тогу, з широкими рукавами, яка в темряві здалася мені чорною. Тога була усіяна візерунковою вишивкою, але ці вицвілі візерунки неможливо було розрізнити. Він рухався з юнацькою спритністю, і його бадьорість вражала.

- Хто ви, звідки прибули? - запитав старий.

- Хто ми, ти не зрозумієш, - відповів я. – І звідки прибули – тим більше. А те, як ми опинилися саме тут, ми самі до кінця не розуміємо. Як сказав один поет:

«Не знаю сам, як я потрапив сюди

І коли я збився з правильного шляху

Примарний сон обплутав мене обманом».

- Я хочу знати, хто ви такі, і звідки прийшли? – повторив старий, сідаючи на лаву біля стіни. - А то в наш занедбаний куточок світу доходять сумні звістки, здатні зруйнувати наше спокійне життя, яким ми насолоджувалися довгі роки.

- Ми опинилися тут проти своєї волі, - сказав я, - тому що не змогли вплинути на події, що трапилися в одному з дуже далеких світів. Але спочатку я хотів би дізнатися, хто ви такий, що це за місто, і який зараз час. І як я маю називати вас? Отче? Братом?

- Називай як хочеш, - відповів старий. – Хоч дядечком, мені це байдуже.

- Нам не до сміху, - сказав я. - Дайте відповідь по суті.

      - Добре, я відповім, - сказав старий. – Я Никодим, настоятель Софіївського собору, і митрополит Київської Русі. Це місто Київ, і недавно почався 6748 рік від створення світу. Русь зараз палає у вогні, вона захоплюється ордою хана Батия. Звір прийшов до нашої хати, і скоро з'явиться під нашими стінами. Ось так, стисло. А ти хто такий? Я хотів би знати, яким іменем тебе називати.