***

- Це те, що було у Великій Піраміді?

- Так, щось схоже.

- Але як Ковчег Космон опинився тут?

- Бачиш рюкзак біля моїх ніг. В ньому знаходяться кристали-флешки, які передав мені Валіус, перед потопом. Я їх тут сховаю. А через багато століть принц Атлантиди прийде сюди як Ефірієць, і забере їх. В цьому соборі він поставить Ковчег Космон.

Юлі-Ана кивнула головою, хоча, як я зрозумів, вона нічого не зрозуміла. А я насилу втримався, щоб не набалакати зайвого. Я просто скоротив і прикрасив свою розповідь. Цей час не здавався мені придатним для переказу свого майбутнього життя, яке явно накладалося на життя Юлі-Ани. Та й сам я заплутався в цій проблемі, і з усім, що з нею було пов'язане.

Юлі-Ана сиділа напружена, схрестивши пальці рук. Потім промовила:

- Мені щойно спала на думку одна ідея. Як ми можемо зв'язатися з Шаваофом?

- Ніяк, він сам зв'яжеться з нами, якщо захоче, – відповів я, але потім згадав. - Стривай, який захоче? Ми перемістилися на багато тисяч років вперед, ми адресу поміняли, який Шаваоф? Забудь про Атлантиду, у нас тут інша місія.

- Добре, вже забула. Але чомусь я завжди опиняюся зовсім не там, де мені хочеться бути. Алексусе, тут чогось не вистачає.

- Чогось бракує? Ти про що?

- А де наші єдинороги? На яких ми в'їхали до порталу, перед потопом?

- Пасуться десь. Не хвилюйся, вони з'являться в потрібний час, і в потрібному місці.

Юлі-Ана пильно подивилася на мене, і промовила:

- Не люблю я ці телепортації світами, і це мені вже порядком набридло. Вчора я мріяла про спасіння світу, сьогодні про спасіння людства. А в результаті довелося порівнювати свої сили з намірами, і рятувати свою дупу. Знову якась схема Богів. І де наше місце в цій схемі?

- Ти не так ставиш запитання, - заперечив я. – Як нам живими вибратися з цієї схеми? Ось питання.

- Ну, припустимо, що ми вибралися із цієї схеми, - відповіла Юлі-Ана. - А далі куди направимося?

- Додому.

- А, ну да. Тільки де цей дім, в якій стороні?

- Ми затримаємось тут ненадовго, - відповів я. - Зробимо свою справу, і рушимо далі.

– Алексусе?

- Да.

- Ти підеш до кінця?

- До ближнього повороту, за тими воротами. Звісно до кінця.

- І не важливо, яким буде цей кінець? - запитала Юлі-Ана, подивившись мені в очі. І в її погляді була любов та ненависть, і ще жіноча ніжність, з болем навпіл.

- Ти, подруга, говориш зараз як принц Атлантиди, - відповів я. - Не забувай, що я Ефірієць, і мені ставилося завдання на небесах, яке я маю виконати.

- Ти припускаєш, що ми можемо загинути?

- Ми обоє загинемо, тут без варіантів, – відповів я. - Але для кожного буде свій час.

Потім я підійшов до Юлі-Ани, нахилився і поцілував її в щоку, відчувши смак її сліз.

- Ми ще не бачили тут людей, - тихо промовила Юлі-Ана.

- Вони скоро з'являться, - відповів я. - Тільки не витягуй свій меч, це зараз ні до чого. І забудь про мій мішок, з кристалами.

- А у твоєму мішку поїсти не знайдеться? Я страшенно їсти хочу.

- Тихо, сюди хтось іде, - я смикнув Юлі-Ану за рукав, і присів за кущем, навпочіпки.

Біля стіни заблищало світло, і незабаром з'явилися ченці, з смолоскипами. Попереду йшов чоловік у чорному. Судячи з його чорної сутани, з широким капюшоном, що приховував обличчя, він міг бути як ченцем, так і якимось чаклуном. При світлі смолоскипа я помітив тільки його тонкі губи, розтягнуті в моторошній і задоволеній посмішці. І ще я помітив на його чоботях жовті блискучі пряжки, схожі на золоті. Ця компанія перебувала в якомусь гарячкуватому збудженні, що навіть нас не помітила. Вони пройшли біля самої стіни, і зникли за дверима якогось сараю.

- Пішли, подивимося на цей храм із куполами, - сказала Юлі-Ана, прямуючи у бік культової будівлі. – Давно я з жрецями не спілкувалася.

Коли ми підійшли до собору, Юлі-Ана завмерла на місці, притискаючи праву руку до грудей. Вона навіть не усвідомлювала пафосну театральність своєї пози. А я побачив, що цієї миті в ній перемішалося тремтяче збудження з відчуттям ненависті, до власної долі.

Я уважно розглядав, у місячному світлі, собор з безліччю шпилів, витончених контрфорсів і величезних вікон, з барвистими вітражами. Ці вітражні вікна, прикрашені фантастичними фігурами, надавали будівлі благочестиву урочистість. Сірий камінь, з якого було складено собор, сам не представляв нічого особливого. Але саме місце мало якусь особливу енергетичну силу.

- Брехлива маска бога, - промовила Юлі-Ана.

- А може це його обличчя? – уточнив я.

- Маска брехливого бога, - повторила Юлі-Ана. – Цей храм побудований тими, хто хотів піднятися вище за інших. Вони переконали себе, що Бог діє через них. Вони потрапили в капкан обману, я так бачу.