***

- Алексус! – знову долинуло десь зовсім поряд.

Я протер очі, провів по волоссю. Тяжко зітхнув і підвівся на лікті. В очах двоїлося: переді мною було дві жіночі постаті, які хтось повільно розводив на всі боки. Навів різкість. На вприсядки переді мною сиділа дівчина, з розпатланим волоссям, а її карі очі уважно дивилися на мене. Поруч зі мною лежав меч, з рукояттю із грубої шкіри. Чий це меч? Так, це мій меч, метеоритний. А дівчина?

– Привіт Юлі-Ана, ми на небесах?

Я потягнув носом. Зів'яла біла троянда, приколота до її комбінезона Валіусом, принцем Атлантиди, майже втратила запах. І як вона тільки долетіла сюди, з Атлантиди? Та ми взагалі, виходить, вилетіли з самого епіцентру Всесвітнього потопу, який накрив всю Землю?

Я відкинув голову і заплющив очі, занурившись у свої похмурі думки.

- Алексус, любий мій, - пролунав приглушений голос Юлі-Ани. - Ти цілий? Як почуваєшся?

- Я не твій, і не любий, - сердито відповів я. - А почуваюся чудово, прямо божественно. Ти хіба не бачиш, фонтан світла так і б’є з моєї дупи.

- Та бачу я, засліпило вже. І чого ти такий злий? Ще трохи, і кидатися почнеш.

- І ти ще питаєш? Після того, що з нами зробили? Коли виліземо з цього пекла, я візьму безстрокову відпустку, і назавжди залишуся на небесах, мене в цей світ вже ніхто не заманить.

- Як скажеш, - відповіла Юлі-Ана. - Але зараз ти весь тремтиш, наче панночка в ліжку. Ти боїшся, командире?

Я посміхнувся і подумав: «Боже правий, ці жінки ніколи не перестануть мене дивувати». Але вголос відповів:

- Ні, дівчинко, це призовий рисак так тремтить, у передчутті ще однієї довгої скачки. Люблю нерозв'язні проблеми і безнадійні справи, які, скоріш за все, ждуть нас в цьому світі. А де мій рюкзак?

- Біля тебе лежить, праворуч.

Я намацав його. Червоне мерехтіння забило під рукою, щось забрязкотіло. Я відкрив рюкзак. Назовні вирвалося ніжне рожеве світло, і торкнулося мого обличчя. Цього було достатньо, щоб освіжити мою пам'ять. У рюкзаку лежали кристали-флешки, які випромінювали рожеве світло. І пульсували, немов тринадцять умиротворених сердець.

Я взяв у руку один із кристалів, схожий на необроблений алмаз. Кристал був твердий і прозорий, і зсередини світився рожевим світлом. Хоча, насправді, він був безбарвним, наче джерельна вода. І все ж, там всередині було щось закаламутнене, а поверхня каменю не відображала навколишній світ. А ще я відчував, як всередині нього пульсувала чарівна сила, і він швидко нагрівався в руці. Я зрозумів, якщо довго дивитимуся на нього, то занурюся в трансовий сон, з якого можу не повернутися. Хоч і закаламутнений, але він сяяв, наче зірка. Я ризикнув наблизити його до очей, і почав дивитися в ту точку, звідки виходило яскраве свічення. Світло почало розгорятися, все сильніше і сильніше. Я швидко поклав кристал у рюкзак.

      Раптом рожевий колір всередині рюкзака змінився червоним, і я відчув, як кристали завібрували, наче потужні двигуни. Потім, раптово, вібрація вщухла, світло зникло. Я піднявся, зав'язав рюкзак, і закинув його за спину. А Юлі-Ані сказав:

      - Ти посидь тут тихенько, а я розвідаю обстановку.

Я попрямував у бік воріт, які здалеку здавались величезною злитою аркою, невиразною в темряві. Над цими воротами нависав важкий тимпан, утримуваний з обох боків двома масивними підпірками, а посередині – різьбленим пілястром, що ділив їх на два сусідні проходи, в кожному з яких були встановлені важкі дубові двері, оббиті міддю. З обох боків, від цих воріт, стояли гладкі стовпи, які тримали дзвіницю, що нависала над воротами. Праворуч були дерев'яні сходи, які вели на цю дзвіницю.

      Повільно піднявшись по хитких сходах, я опинився на верхньому майданчику, і подивився на світ, що лежав внизу. Все навколо було залите місячним світлом, а внизу, одразу за воротами, на площі, горіли смолоскипи. Непроглядна тиша огортала ніч. З дзвіниці було видно місто, занурене в сон, і яке здавалося, зверху, маленьким всесвітом. Безмовне і далеке місто, але таке чітке та ясне. Я дивився на вулиці і темні сади, на палаци та убогі мазанки. Місячне світло заливало сріблом стіни всіх цих будівель. Наступної миті підлога, під моїми ногами, почала рухатися і пішла хвилями. Повітря запульсувало і спалахнуло вогнями, наче магічні візерунки в калейдоскопі.

Таких небес, які в цей момент з'явилися над головою, я в житті ніколи не бачив. У нічному небі затанцювали зірки, в буквальному значенні цього слова. Вони не блимали і не спалахували, – вони просто стрибали із сторони в сторону, то збільшуючись, то зменшуючись в розмірах. Зірки просто водили хоровод, і це була досить таки лякаюча вистава, від якої у мене в животі згорнулася туга грудка. Комп'ютерна симуляція, скоріш за все, дала збій. На підтвердження цьому, небо раптом стало схоже на посудину з кольоровим піском, який раз-за-разом струшували. Різнокольорові смуги звивались і спліталися: плями зеленого, жовтого, червоного, сірого і білого то з'являлися, то зникали, часом перетворюючись на дивні фігурки. Цей рух викликав незрозуміле відчуття, – і віддаленості, і близькості одночасно. І ще він викликав запаморочення та нудоту, охоплюючи мою свідомість холодними щупальцями. Було схоже, що небесна мандала кружляє наді мною, і її вісь проходить прямо через центр моєї голови.

Я глянув вниз, на площу перед собою, і мені здалося, що там вибухають яскраві спалахи. Це ніби зірки падали на площу, і згоряли там у смугах молочного туману, як у чорній дірі. Це було схоже на край Всесвіту, на край життя, на кінець часів. Я потряс головою, щоб прояснити думки та розігнати туман. Але не той туман, що внизу, а той, що застеляв мою свідомість.