ГЛАВА 1 (28 березня 1240 року)

Не збулися того року похмурі пророцтва оракулів, що передбачали дату Кінця Світу, а саме в останній понеділок березня місяця 1240 року, перед самим Великоднем.

Ну і що? Минув понеділок, потім вівторок, середа – і нічого. Не настали Спокута і Порятунок, що передвіщали прихід чергового Месії. Не був звільнений із свого ув'язнення принц демонів, і не вийшов на волю, щоб звабити народи на чотирьох кінцях Землі. Світ не загинув і не згорів, принаймні – не весь. Да, принц демонів не вийшов на волю, але замість нього прийшов на Київську Русь хан Батий, - під виглядом демона.

У травні того року дістався цей новоявлений Король Сонця до Переяславля, де нарвався на гострі мечі княжих дружинників та влучні стріли переяславських амазонок. Останні міцно обробили ханську орду, в пух і порох роздовбавши два передових монгольських тумени. Іноді там було так страшно, що, даруйте, аж дупа зжималася. Після тієї бійні, щоправда, від Переяслава залишилася лиш купа попелу, а амазонкам довелося відходити до Києва. Ординські тумени перемістилися до Чернігова, готуючись до захоплення Києва, де під Софіївським собором зберігався Ковчег Завіту, - їх мета походу на Київську Русь. Страшний тоді настав час, люди боролися і з собою, і зі своєю долею.           

І як було сказано раніше, Кінець Світу цього року не настав, хоча багато чого вказувало на те, що скоро настане. Київ стискався від страху перед монголо-китайською ордою, скрізь панувала атмосфера невпевненості та безвиході. Повсюди відчувалося хвилювання та напруга, пульс міста був неспокійним та уривчастим. На Видубичах, у п'яній бійці, ближній вбивав ближнього свого. За першою фортечною стіною, у приміській Слободі, сусід хотів жінку сусіда свого, і був йому вовк вовком. На Подолії євреям, час від часу, влаштовували якийсь погромник, з червоним півником на додачу. На Оболонії, на міському цвинтарі, скелети відтанцьовували потішного гопака, а дівчина з косою скоса поглядала на це все, зрідка втручаючись в цей гламурний процес. Поганий настав час, якийсь дуже злий і долепротивний. Принц демонів явно втручався у повсякденні справи людей, кружляв серед них, шукаючи, кого зжерти на закуску. Але наш Творець завжди додає в такі лайнові часи ложечку меду, щоб хоч якось підсолодити гіркоту людського буття. І тому чутливо та зворушливо розпочиналася наша містична історія…

День 28 березня цього року видався надзвичайно теплим, хоча і похмурим. Лише надвечір пориви північного вітру розірвали хмари, і жителі Києва змогли помилуватися чарівним багряним заходом сонця. Але тільки-но перша зірка заблимала на небі, стало так холодно, що містяни поховалися по хатах, ближче до своїх торф’яних вогнищ. І вже за кілька годин, над сплячим містом, запанувала ясна та прохолодна ніч, просякнута запахами перших весняних квітів та каштанів, що розпускалися.

      Земля наповнилася місячним сяйвом, і мерехтливі зірки всіяли чисте небо, підморгуючи золотим куполам Софіївського собору. На цих тринадцяти куполах було розміщено золоті хрести, вписані в круги Творця, які називаються знаками «фете», і які було видно звідусіль, на багато кілометрів навкруги. На іншому краю пагорба, через Соборну площу, стоїть Михайлівський собор, оповитий таємницями та загадками свого містичного ордену, що мешкає в ньому.

      Під Михайлівським собором, в глибоких підземеллях, знаходиться величезна, з високою стелею, таємнича зала. Свічники і палаючі факела, що її освітлюють, виривають із мороку фрески на голих стінах, на яких відображені небесні релігійні сцени, постаті ангелів та архангелів, Богів та Богинь. Всі вони наче дивляться, своїми ліловими очима, на величезний круглий стіл, що стоїть посеред зали, і одинадцять Хранителів, що сидять за ним, у чорних плащах, з каптурами на головах. Це Круг Дванадцяти, маги-волхви таємного київського ордену.

      - Амен, - глухо промовив Ратібор. – Ми тут, Отче, зібралися во ім'я твоє. Прийди до нас, і будь серед нас.

      - Амен, - в один голос повторили Хранителі, що зібралися за столом. - Амен! Амен!

      Глухе ехо їхніх голосів пронеслася по підземеллю, - як гуркіт грому, як відгомін далекої битви, як гуркіт тарана об міські ворота. І повільно завмерло, десь у глибинах підземних коридорах.

      - Хвала Джеховиху, нашому Творцю, - промовив Ратібор, дочекавшись тиші. – Близький день, коли в прах перетворяться вороги його. Ми тут, на горе їм! У всі часи було так, - хтось відходить, хтось приходить. Настануть ті часи, коли в Києві з'явиться Ефірієць. Не питайте Ефірійця про ім'я його, бо воно є таємницею, але він розкаже всім правду.

      - Амен!

      - Провидіння, - Ратібор підвів голову, і очі його загорілися відбитим світлом факелів, - посилає нам, брати мої, можливість вразити ворогів Творця нашого, і вкотре покарати хибних Богів. Передбачив цар Давид у псалмах своїх, пророкував ізраїльський пророк Іліях на горі Кармель, напророчила віщунка Ніка Переяславська прихід Міш-аха, перед Світанком Ери Космон. Коли побачите, що брат бажає смерті брату своєму, коли діти повстають проти батьків своїх, дружина кидає чоловіка, і один народ оголошує війну іншому, і на землі голод діється, великі потопи та численні пожежі, тоді дізнаєтесь, що настав час! Тоді з’явиться в Києві Ефірієць, Міш-ах, – відроджений принц атлантів-семітів, який дасть цьому світові Закон Єдиного та Ковчег Космон. Послухайте мене...

      Хранителі в каптурах схилилися до Ратібора, слухаючи його, а Боги з фресок дивилися на них, і здавалося, що їхні лілові очі хитро посміхаються. Часи Ери Космон наближалися, вісімсот років для Богів – це не час.

      Немов величезний птах, з іншого боку Соборної площі, височіє Софіївський собор, відгородившись від навколишнього світу високими стінами, з кількох різновидностей каменю. Ці стіни зараз темні та холодні, а земля навколо них покрита густим туманом, за яким нічого не видно. Цей туман приховує під собою найдавніше пророцтво, яке ось-ось має відбутися. І якби в цей час поблизу тинявся якийсь шукач пригод, то майбутня подія стала би приводом для виникнення найзагадковіших міфів та легенд, з його оповідань.