Глава 17. Вихід у невідоме

«Альтаїр-7» пульсував у тиші космосу, ніби живий організм, що відчуває ритм власного серця. Олексій і Ірина стояли перед консолями, спостерігаючи, як сигнал формує нові патерни, ще більш складні й непередбачувані, ніж раніше.

— Він готує нас до чогось більшого, — прошепотіла Ірина, не відводячи очей від рухомих вузлів графіків. — Це не просто взаємодія, це підготовка до виходу у невідоме.

Олексій відчував напруження, але й непередбачуване захоплення. Кожен рух сигналу, кожна зміна кольору і форми на екрані означали щось важливе, але зрозуміти це одразу було неможливо.

Він згадав, як уперше відчув тривогу і захоплення водночас. Це були не просто емоції, а стан, у якому старі опори розсипалися одна за одною, залишаючи його сам на сам із новою реальністю. Раніше світ для нього складався з чітких причин і наслідків, із формул, що давали результат, і з рішень, відповідальність за які була зрозумілою і лінійною. Тепер кожна дія розгорталася перед ним не як крок уперед, а як віяло тіней, що розходилися у всі боки, накладаючись одна на одну і створюючи варіанти майбутнього, яких він не встигав осмислити.

Сигнал не чекав. Він миттєво підхоплював будь-який імпульс — рух руки, зміну дихання, навіть напівсформовану думку — і перетворював її на складний патерн. Олексій упіймав себе на тому, що перестав діяти автоматично. Кожне рішення тепер проходило крізь внутрішній опір, наче він навчився відчувати вагу наслідків ще до того, як вони ставали реальністю. Це лякало, але водночас відкривало дивне відчуття повноти, ніби він уперше бачив не лише шлях, а й простір довкола нього.

Змінилося й саме сприйняття відповідальності. Вона перестала бути тягарем і стала формою діалогу. Олексій більше не намагався контролювати сигнал силою волі чи логікою. Він почав слухати себе уважніше, помічаючи, як внутрішній стан відбивається у зовнішніх структурах. Страх породжував рвані, нестійкі форми, тоді як зосередженість і прийняття збирали патерни у плавні, майже гармонійні конфігурації.

У якийсь момент він усвідомив, що змінився непомітно для себе. Раніше він шукав правильну відповідь, тепер же навчився жити з множинністю можливих. Його мислення стало об’ємним, менш категоричним, але глибшим. Сигнал не дав йому влади над майбутнім, зате навчив іншому — бачити, як кожен вибір залишає слід не лише у Всесвіті, а й у ньому самому. І саме це знання зробило його сильнішим, ніж будь-яка формула чи алгоритм.

Вони почали новий експеримент: спробували передати сигналу комплекс дій, які не відбувалися фізично на станції — уявні сценарії, проєктовані лише їхнім мисленням. Сигнал миттєво відреагував: патерни утворили складну карту, що відображала не лише їхні дії, а й потенційні наслідки в космосі навколо станції.

— Він показує нам, що невідоме не обмежується станцією, — промовив Олексій. — І що наші рішення мають вплив поза межами «Альтаїр-7».

В обідню зміну вони відчули нову складність: сигнал тепер відображав не просто їхні дії, а можливі сценарії взаємодії один з одним і з космосом. Кожна невідповідність чи неправильний рух створювали нові вузли та спіралі, що розходилися у різні напрямки.

— Він тестує нас на здатність передбачати і адаптуватися, — сказала Ірина. — І навіть на нашу мужність дивитися у невідоме.

Вечір опустився на станцію, а сигнал продовжував формувати нові структури, що нагадували карту лабіринту з безліччю шляхів. Олексій і Ірина відчули, що кожен їхній крок тепер має значення: відповідь сигналу залежала від точності їхніх рішень і внутрішньої синхронності.

— Вихід у невідоме почався, — тихо сказала Ірина. — І тепер ми мусимо пройти його разом, довіряючи не лише собі, а й сигналу.

Ніч на станції була довгою. Графіки сигналу рухалися, утворюючи ще більш складні структури, що ніби запрошували їх у новий етап взаємодії. Вони відчули: попереду буде випробування, яке потребуватиме максимальної концентрації, довіри та сміливості, бо невідоме чекало на них, а сигнал став їхнім проводирем.