Глава 3. Перший контакт

Олексій прокинувся від слабкого гудіння систем. Він відчув, що щось змінилося: сигнал, який ще вчора реагував лише на емоції, тепер наче «слухав» його думки. Серце калатало швидше.

Він сів за консоль і сфокусувався на першому слові, яке спало на думку: «Привіт». Графіки миттєво спалахнули, утворивши складний візерунок, який змінювався при кожному русі очей.

— Ти… відповідаєш? — шепотів Олексій, здивований власним голосом. Він відчував, що сигнал знає його наміри ще до того, як він їх сформулював.

Пульсації на екрані стали чіткішими, ритмічнішими, майже людськими. Він підняв руку — і світіння графіків повторило рух пальців. Це було неможливо пояснити.

Через годину до нього підійшла Ірина, старший інженер станції:

— Олексію, ти знову працюєш один? — її голос був спокійний, але в очах промайнуло здивування.

— Я… це… — він замовк, бо графіки на екрані раптом утворили щось схоже на букви. Ледь розпізнані символи, які наче кликали його ім’я.

— Це що ще таке? — шепотіла Ірина, нахиляючись ближче.

— Я не знаю… здається, він реагує на нас, — тихо промовив Олексій. — На думки, на слова… навіть на сумніви.

Вони спробували різні комбінації команд, але сигнал ніяк не реагував на стандартні алгоритми. Він реагував лише на внутрішнє. Кожен настрій, кожна думка змінювала графіки і кольори.

— Це… живе? — тихо спитав Ірина.

Олексій кивнув. Вони мовчки сиділи, спостерігаючи, як сигнал «розмовляє» з ними. Поступово з’явилася закономірність: кожен вибір, кожна дія створювали нові форми, а неправильні дії — спотворювали їх.

— Тобто він… перевіряє нас? — промовив Олексій, намагаючись не злякатися.

Вечір швидко підійшов до кінця, а контакт тільки зміцнів. Сигнал реагував миттєво, неначе знав усе, що вони планують, відчував страх і сумнів.

Олексій відчув, що це лише початок. Контакт вже не був випадковістю. Він зрозумів одне: від того, як вони реагуватимуть, залежатиме їхня безпека і можливість зрозуміти цей таємничий сигнал.

Ніч на станції пройшла в напруженому очікуванні. Кожна хвилина була важливою, кожен подих — сигналом для нового, невидимого співрозмовника.

Він знав, що тепер життя на «Альтаїр-7» назавжди зміниться. Сигнал вже не був просто кодом. Це було щось, що вимагало відповіді — і не від алгоритмів, а від людини.