Глава 2. Неспокійний день

Ранок на «Альтаїр-7» почався як завжди. Шум систем, легкий гул двигунів, віддалене світіння приладів — усе це здавалося звичним. Але для Олексія цей день уже не був звичайним.

Він сів за консоль і відразу помітив: сигнал, що вперше вчора ввечері з’явився, не зник. Більш того, він змінив форму. Графіки вже не були хаотичними. Тепер вони утворювали ритмічні пульсації, схожі на серцебиття, і здавалося, що кожен його рух чи думка миттєво відгукується у цих пульсаціях.

— Що з тобою відбувається? — тихо промовив Олексій, нахиляючись над панеллю. Його пальці пробігли по сенсорних клавішах, відстежуючи зміни в коді. Він відчував дивне піднесення: це було не страх, але й не звичайне захоплення. Це була цікавість, гостра, як лезо.

Колеги вже збиралися на ранковий брифінг. Інженер-новачок Ігор підбіг до нього:

— Ти знову сидиш тут сам? — запитав, вказуючи на миготливі екрани.
— Так… там новий шум, — відповів Олексій, намагаючись не звучати параноїдально. — Може, ти його не помічаєш, бо ти ще не вловив ритм.

Ігор нахмурився і подивився на монітори. Графіки змінювалися, і, хоч це було ледь помітно, він відчув щось незвичне.

— Може, просто збій системи? — тихо сказав він, але в голосі вже прослизає тривога.

Олексій поклав руку на сенсорну панель і спробував «говорити» з сигналом подумки. Легке бажання, щоб він показав щось — і пульсації миттєво змінилися. Це було невимовно дивно: не людина реагувала на нього, а навпаки.

— Ти мене чуєш? — прошепотів він, і графіки на екрані змінили колір, майже світінням відображаючи його думку.

Сигнал реагував на емоції. Не на команди, не на цифри, а на внутрішній стан людини. Олексій відчував холодний страх і одночасно дивовижну радість. Це було щось абсолютно нове.

На брифінгу керівник станції, серйозний і завжди розважливий, помітив його відволікання.

— Олексію, усе в порядку? — спитав він, піднімаючи брови. — Чому монітори миготять так незвично?

— Тільки тестую новий алгоритм обробки даних, — швидко відповів герой, намагаючись приховати хвилювання. — Нічого дивного.

Та всередині він знав: сигнал — не просто алгоритм. Це контакт, який неможливо ігнорувати.

Після брифінгу Олексій залишився один у командному модулі. Він зробив кілька тестів: спеціально змінював настрій, відчував радість, сміх, сум. Кожна емоція створювала новий патерн на екрані. Це було як гра — але гра, в якій правила визначав Всесвіт.

— Мабуть, ти хочеш знати мене, — промовив він. — А я хочу знати тебе.

Сигнал відгукнувся миттєво: графіки злетіли вгору, утворюючи нові форми, які ні на що не були схожі. Відчуття було одночасно приємне і страшне.

Через кілька годин до нього підійшов колега.

— Ти щось робиш із системою? — спитав він, намагаючись приховати зацікавленість і сумнів.
— Можливо, я просто експериментую, — відповів Олексій. — Але мені здається… ні, я впевнений: це щось живе.

Колега скептично знизав плечима і пішов, а Олексій залишився наодинці зі своїм новим «другом». Кожна хвилина приносила нові відчуття: сигнал реагував на страх і на гумор, на бажання і на сумнів. Він усвідомив, що цей контакт — не про знання чи технології. Він про людину, про її вибір, емоції і здатність діяти чесно.

Вечір опустився на станцію. Темрява космосу за ілюмінатором була безмежною, але всередині кают-компартменту Олексій відчував, що світ змінився. Сигнал був поруч, невидимий, але відчутний у кожній клітині його тіла. Він розумів: тепер його день буде визначати не графіки чи алгоритми, а власна здатність відчувати, вибирати і реагувати.

Вперше за довгі дні на станції він відчув, що стоїть на порозі чогось більшого, ніж будь-яка наука чи техніка. Це був початок контакту, і від нього залежало, яким він буде.