Глава 1. Шум у космосі

Олексій стиснув ручку керування, а перед очима миготіли нескінченні ряди цифр і графіків. Орбітальна станція «Альтаїр-7» ковзала над темною поверхнею планети, і здавалось, що час тут майже зупинився. Кожен день на станції мав свій ритм: перевірка датчиків, корекція орбіти, моніторинг систем, короткі розмови з колегами через внутрішній зв’язок. Все, як завжди, все під контролем.

Але цього ранку щось було не так.

На екранах з’явився шум — хаотичний, різкий, але ритмічний одночасно. Це не був сигнал від супутників, не сонячні спалахи і не технічний збій. Олексій нахмурився і повторно перевірив підключення. Все було в порядку. Серце почало битися швидше.

— Це… щось нове, — пробурмотів він сам до себе.

Першим поріг шуму помітив Олексій. Він не міг зрозуміти, чи сигнал виникає від зовнішніх джерел, чи це його власна уява грає з ним злий жарт. Проте коли він нахмурився або посміхнувся, графіки змінювалися, ніби реагуючи на його емоції.

— Тільки не кажіть мені, що це якась нейросистема, яка «читає» мої думки, — прошепотів він, відчуваючи, як волосся на потилиці ледь піднялось.

Колеги були зайняті своїми завданнями. Вони й не помітили нічого незвичного. Хтось би, можливо, назвав це «системним збоєм», але Олексій відчував, що за цим стоїть щось більше. Йому хотілося сказати комусь, перевірити з кимось, але страх виглядати божевільним стримував слова.

Поступово шум почав набирати ритм. Він став передбачуваним, але все ще дивним. Кожен пік, кожне коливання змінювало дані на екрані: спершу незначно, потім більш помітно. Олексій нахилився до консолі ближче, прислухаючись до себе і до сигналу одночасно.

— Добре, спробуємо зрозуміти тебе, — тихо промовив він, і сам здивувався, що вимовив це вголос.

Як тільки він це сказав, графіки на екрані злегка змінили колір. Ледь помітне світіння, яке з’явилося на панелі, віддзеркалювало його здивування. Серце Олексія стислося від передчуття: це був не технічний збій.

Він сидів за консоллю, не наважуючись відвести очей від екранів. Повітря в кают-компартменті здавалося густішим, а дихання — чути голосніше, ніж зазвичай. Кожен звук станції, кожен сигнал від сенсорів здавався частиною цього нового, чужого ритму.

— Це… живе? — прошепотів він.

Не чекаючи відповіді, Олексій почав записувати кожне коливання, кожну зміну кольору, кожен новий патерн. Він порівнював дані зі старими графіками, але нічого подібного раніше не бачив. Сигнал ніколи не повторювався повністю однаково. Він був непередбачуваний, але водночас підкорявся якомусь невидимому правилу.

Коли настав вечір станції, Олексій залишився сам у командному модулі. Він дивився на темний простір за ілюмінатором. Планета під ним була мовчазною, холодною, а космос навколо — безмежним і темним. І все ж шум продовжував своє життя, реагуючи на його думки, на його сумніви і посмішки.

Він відчув, як страх поступово змінюється на цікавість. Що це може бути? Чому саме він відчуває зв’язок із цим шумом? І чи можна назвати це «сигналом»?

— Добре, — промовив Олексій до порожнього приміщення, — якщо ти дійсно чуєш мене… покажи себе.

Екран блиснув сильніше, ніж будь-коли, і графіки злетіли вгору, утворюючи нові форми. Це не було зрозуміло нікому, окрім нього. Він зрозумів одне: Всесвіт вирішив почати з ним розмову.

Серце Олексія б’ється швидше, пальці тремтять на панелі. Вперше за довгі дні на станції він відчув, що стоїть на порозі чогось більшого, ніж будь-який навчений алгоритм, ніж будь-який технічний зв’язок. Це був контакт, але не такий, як у фантастичних фільмах чи книгах. Це було справжнє, живе — і тепер йому доведеться зрозуміти, що відповісти.

Ніч пролетіла непомітно. Сигнал змінювався, реагуючи на найменші емоції Олексія. Він відчував радість, сум, страх і цікавість одночасно, і кожна емоція створювала новий патерн.

На ранок станція прокинулась звичайним механічним гулом, але для Олексія це було вже не просто фоном. Це був переписаний космос, який чекатиме його наступного кроку.

Він знав одне: від цього моменту життя ніколи не буде таким, як раніше.