Розділ 3. Перший злочин

Службовий автомобіль плавно звернув із траси на вузьку розбиту дорогу.
За кілька хвилин попереду замиготіли сині проблискові маячки поліцейських машин.
Автомобіль зупинився.
Кіра мовчки вийшла.
Перед нею височіла стара покинута складська будівля.
Іржаві металеві двері.
Вибиті вікна.
Облуплені бетонні стіни.
Територію вже огородили жовтою стрічкою.
Працювали криміналісти.
Поліцейські фотографували місце події, оперативники розмовляли між собою, а неподалік стояла карета швидкої.
Кіра відчула, як серце почало битися швидше.
Це було її перше справжнє місце злочину.
Наставник помітив її хвилювання.
— Воронова.
— Так.
— Зараз ти побачиш те, чого не знайдеш у жодному підручнику.
Вона мовчки слухала.
— Якщо стане погано — одразу скажеш.
— Я впораюся.
Савчук уважно подивився їй у вічі.
— Сподіваюся.
Вони зайшли всередину.
У складі було холодно й сиро.
Крізь дірявий дах пробивалося тьмяне світло.
Під ногами хрустіло розбите скло.
У повітрі відчувався запах пилу та вогкості.
Наставник жестом показав убік.
— Оглянь приміщення. Нічого не чіпай.
— Добре.
Кіра повільно рушила вздовж стін.
Старі графіті.
Іржа.
Товстий шар пилу.
Здавалося, тут уже багато років нікого не було.
Раптом вона завмерла.
На бетонній стіні виднівся свіжий напис.
Не фарбою.
Не маркером.
Хтось видряпав його гострим предметом.
Вона підійшла ближче.
На стіні було написано:
«Перш ніж шукати мене — знайди свого.»
Кіра насупилася.
— Свого?..
Фраза звучала моторошно.
Наче була звернена саме до поліції.
Вона уважно оглянула подряпини.
Краї були світлими, майже без пилу.
Напис залишили зовсім недавно.
Кіра швидко відкрила блокнот і переписала слова.
Після цього ще раз уважно подивилася на стіну.
— Що ти хотів цим сказати?..
Саме цієї миті зі складу почувся голос наставника.
— Воронова!
— Так!
— Іди сюди.
Вона ще раз поглянула на напис.
Потім сховала блокнот до кишені й рушила до інших.
Посеред приміщення лежало тіло молодого чоловіка.
Навколо працювали криміналісти.
Наставник подивився на Кіру.
— Готова?
Вона мовчки кивнула.
— Запам'ятай одну річ.
Він говорив спокійно.
— Хороший слідчий дивиться не на смерть.
Він зробив коротку паузу.
— Він дивиться на докази.
Кіра глибоко вдихнула.
— Зрозуміла.
Вона повільно зробила кілька кроків уперед.
Поліцейські мовчки розступилися.
Кіра перевела погляд на загиблого...
І раптом різко зупинилася.
Її погляд завмер.
Наставник одразу це помітив.
— Воронова?
Вона не відповіла.
Лише продовжувала дивитися на обличчя хлопця.
— Тобі погано?
Мовчання.
Савчук насупився.
"Дивна реакція..."
Він підійшов ближче.
— Ти його знаєш?
Кіра ніби прокинулася.
Повільно перевела погляд на наставника.
— Ні...
Вона замовкла.
Обличчя хлопця здавалося знайомим.
Наче вона вже бачила його.
Але де саме...
Пригадати не могла.
Наставник ще кілька секунд мовчки спостерігав за нею.
Він нічого не сказав.
Лише запам'ятав її реакцію. Але щось спокою йому не давало вона?...

Кінець третього розділу. 👇👇👇

🖤 Привіт, мої любі!
Як ваші справи? ❤️
Уже вийшла третя глава моєї книги, і мені дуже цікаво почути ваші думки. 🕵️‍♀️
Кіра вперше опинилася на місці справжнього злочину, але найбільше її збентежило зовсім не це...
❓ Як думаєте, чому обличчя загиблого здалося їй таким знайомим?
І ще одне запитання...
Що, на вашу думку, означає напис:
«Перш ніж шукати мене — знайди свого.»
Пишіть свої теорії в коментарях! Мені дуже цікаво, чи хтось із вас вже здогадався, що насправді приховується за цими словами. 👀
Дякую кожному за  коментарі та підтримку. Саме завдяки вам ця історія оживає! 🤍🦊