Розділ 2. Перший виїзд

Будильник задзвенів рівно о шостій ранку.

Кіра розплющила очі ще до того, як він задзвонив вдруге.

Вона майже не спала.

Не через страх.

Через хвилювання.

Учора був лише день знайомства.

Сьогодні все мало бути по-справжньому.

За вікном стояв похмурий львівський ранок.

Дрібний дощ тихо стукав по підвіконню.

Кіра швидко поснідала, одягнула форму, перевірила рюкзак і вийшла з квартири.

Дорога до районного управління поліції вже не здавалася такою незнайомою.

Біля входу вона зустріла кількох працівників, які поспішали на зміну.

Хтось привітався.

Хтось навіть не звернув уваги.

Усі були зайняті власними справами.

Кіра зайшла всередину.

— Доброго ранку, — привіталася вона з черговим.

— Доброго. Проходьте.

Вона піднялася сходами на другий поверх і постукала у двері кабінету.

— Заходьте.

У кабінеті вже сидів її наставник — старший слідчий Олександр Гнатюк.

Чоловік років сорока, високий, із коротким темним волоссям і спокійним поглядом.

На столі лежало кілька папок, ноутбук і недопита кава.

— Доброго ранку, Воронова.

— Доброго ранку.

— Як настрій?

— Бойовий.

На обличчі наставника з'явилася легка усмішка.

— Це добре.

Він відкрив одну з папок.

— Учора ти знайомилася з відділом. Сьогодні почнемо працювати.

Кіра уважно слухала.

— Але спочатку хочу, щоб ти запам'ятала одну річ.

Вона кивнула.

— Слідчий не має права поспішати з висновками.

Бачиш людину — не роби висновків.

Бачиш докази — теж не поспішай.

Факти часто говорять зовсім не те, що здається на перший погляд.

— Зрозуміла.

— Добре.

Не встиг він договорити, як у двері швидко постукали.

— Олександре Івановичу!

До кабінету зайшов молодий оперативник.

— Щойно надійшло повідомлення.

Наставник відклав папку.

— Що сталося?

— Підозріла смерть.

Запала тиша.

Кіра завмерла.

Наставник спокійно підвівся.

— Де?

— Покинутий склад на околиці Львова.

— Хто вже там?

— Патрульні й криміналісти.

Наставник коротко кивнув.

— Виїжджаємо.

Оперативник швидко вийшов.

Кіра не зводила погляду зі свого наставника.

Він одягнув куртку й узяв службове посвідчення.

Потім подивився на неї.

— Воронова.

— Так?

— Береш блокнот.

Кіра здивовано підняла очі.

— Я теж їду?

— А навіщо ти, по-твоєму, прийшла на практику?

Вона швидко схопила блокнот і ручку.

Серце почало битися дедалі швидше.

За кілька хвилин вони вже сиділи у службовому автомобілі.

Машина виїхала з подвір'я управління.

Дощ поступово посилювався.

Кіра дивилася у вікно.

Вона мовчала.

Наставник помітив це.

— Хвилюєшся?

— Трохи.

— Це нормально.

Він кілька секунд дивився на дорогу.

— Але коли приїдемо...

Він ненадовго замовк.

— ...пам'ятай.

У фільмах усе виглядає красиво.

У житті — зовсім інакше.

Автомобіль повернув на вузьку дорогу.

Попереду вже було видно сині проблискові маячки поліцейських машин.

Кіра міцніше стиснула блокнот.

Вона навіть не здогадувалася...

...що саме цей виїзд стане початком справи, яка змінить усе.

Кінець другого розділу.