Розділ 1. Останній звичайний день

Львів повільно прокидався після прохолодної осінньої ночі.
Над містом нависли важкі сірі хмари. Вулицями вже дзвеніли трамваї, а з маленьких кав'ярень, захованих між старовинними будинками, долинав аромат свіжозвареної кави.
Місто жило своїм звичним життям. Люди поспішали на роботу, студенти — на навчання, а хтось просто насолоджувався ранковою тишею.
Кіра Воронова зачинила двері квартири й швидко спустилася сходами.
Ліфт, як і завжди, не працював. Вона давно перестала звертати на це увагу.
Навушники залишилися в кишені. Сьогодні їй хотілося пройтися в тиші й зібратися з думками.
Попереду був звичайний навчальний день.
Принаймні, вона так думала.
На автобусній зупинці вже стояло кілька людей. Молодий чоловік тримав паперову чашку кави, поруч жінка поправляла рюкзак маленькому синові, а трохи далі літня пані уважно читала газету.
Автобус під'їхав майже одразу.
Кіра сіла біля вікна, поклала рюкзак поруч і дістала телефон.
До початку першої пари залишалося трохи більше пів години.
Екран засвітився.
Марта: — Тільки не кажи, що ти вже виїхала.
Кіра усміхнулася.
Кіра: — Уже їду. А ти?
Відповідь прийшла майже миттєво.
Марта: — Я ще вдома. Якщо запізнюся — прикриєш?
Кіра тихо засміялася.
Кіра: — Як завжди.
Вона сховала телефон і перевела погляд у вікно.
За склом повільно пропливали знайомі львівські вулиці. Машини зупинялися на світлофорах, дзвеніли трамваї, люди поспішали у своїх справах.
Кіра любила спостерігати за містом.
Їй завжди здавалося, що кожна людина, яку вона бачить, має власну історію.
Можливо, саме тому вона й обрала професію слідчої.
Її цікавили не лише злочини. Її цікавили люди — їхні мотиви, таємниці й причини, через які вони приймали ті чи інші рішення.
Автобус плавно зупинився.
Кіра взяла рюкзак і вийшла.
Перед нею височіла будівля академії.
Вона глибоко вдихнула й рушила до входу.
Біля академії вже було людно. Курсанти поспішали на заняття, хтось гарячково перегортав конспект, інші сміялися, обговорюючи останні новини.
— Нарешті!
Кіра одразу впізнала знайомий голос.
Вона обернулася.
За кілька метрів стояла Марта, поправляючи ремінець рюкзака.
— Я вже думала, що ти вирішила прогуляти.
— Це швидше ти запізнишся, — усміхнулася Кіра.
— Не сьогодні.
— Ти так говориш щоранку.
— Але сьогодні майже повірила сама собі.
Кіра лише похитала головою.
— Ходімо.
Разом вони зайшли до академії.
Попереду був довгий коридор, наповнений голосами курсантів.
Марта озирнулася.
— Не здається тобі, що сьогодні всі якісь дивні?
Кіра теж подивилася навколо.
Справді, у повітрі відчувалося дивне хвилювання. Наче всі чогось чекали.
— Можливо, просто понеділок, — спокійно сказала вона.
— Ні... Тут щось інше.
Вони мовчки зайшли до аудиторії.

До початку заняття залишалося лише кілька хвилин.
Курсанти займали свої місця, діставали конспекти й переглядали записи.
Щойно двері аудиторії відчинилися, розмови стихли.
До кабінету зайшов викладач.
У руках він тримав товсту темно-синю папку.
Кіра відразу звернула на неї увагу.
Зазвичай він приходив лише з журналом.
Сьогодні було інакше.
Викладач поклав папку на стіл, повільно оглянув аудиторію й лише після цього заговорив:
— Доброго ранку, курсанти.
— Доброго ранку, — майже хором відповіла аудиторія.
Він відкрив папку.
— Перед початком заняття маю повідомити вам важливу інформацію.
У приміщенні запала тиша.
Навіть ті, хто ще мить тому перешіптувався, замовкли.
Марта ледь нахилилася до Кіри.
— Я ж казала, сьогодні щось буде.
Кіра нічого не відповіла.
Її погляд був прикутий до викладача.
— Із наступного тижня ви розпочинаєте місячну практику.
Аудиторія одразу ожила.
По рядах прокотився схвильований гомін.
Хтось усміхнувся, хтось здивовано підняв брови, кілька курсантів почали швидко щось обговорювати між собою.
Викладач терпляче дочекався, поки шум стихне.
— Це буде ваш перший справжній досвід роботи в підрозділах Національної поліції. Те, чого ви навчалися в академії, тепер доведеться застосовувати на практиці.
Серце Кіри пришвидшилося.
Вона чекала цього моменту ще з першого курсу.
Саме заради цього вона вступила до академії.
Викладач перегорнув сторінку.
— Розподіл уже затверджений.
Аудиторія миттєво стихла.
Марта нервово потерла долоні.
— Якщо мене відправлять в архів, я звільнюся ще до початку практики.
Кіра ледь усміхнулася.
— Не драматизуй.
— Тобі легко казати.
Викладач почав зачитувати список.
— Андрій Коваль.
— Я.
— Патрульна поліція.
— Софія Бондар.
— Тут.
— Ювенальна превенція.
Прізвища змінювали одне одного.
З кожною хвилиною хвилювання Кіри ставало дедалі сильнішим.
Вона намагалася цього не показувати, але пальці мимоволі стискали край зошита.
— Воронова Кіра.
Вона одразу підвела голову.
— Я.
Викладач на мить опустив очі в папку.
— Слідчий відділ Львівського районного управління поліції.
Світ ніби завмер.
Саме туди вона й мріяла потрапити.
— Вітаю, — спокійно сказав викладач. — Це чудова можливість побачити роботу слідчого зсередини.
Кіра лише кивнула.
Вона боялася, що якщо зараз заговорить, голос видасть її хвилювання.
Марта непомітно штовхнула її ліктем.
— Бачиш? Я ж казала.
Кіра усміхнулася.
— Схоже, ти мала рацію.
— Ще б пак.
Викладач продовжив читати список.
— Мартенко Марта.
— Я.
— Відділ превенції.
Марта полегшено видихнула.
— Ну все... Не архів.
Кіра тихо засміялася.
— Уже перемога.
За кілька хвилин викладач закрив папку.
— На цьому все. Бажаю кожному гідно пройти практику. Пам'ятайте: тепер вас оцінюватимуть не лише за знання, а й за ваші рішення та вчинки.
Пролунав дзвінок.
Аудиторія знову наповнилася голосами.
Хтось уже телефонував рідним, хтось обговорював майбутнє місце практики, а дехто ще раз переглядав список, ніби не вірячи власним очам.