Блок 1. Розділ 1. Планета Земля 2835 рік.

Аманда Лоїс ( Амандор Лоїс )

Вайб завис над моєю головою.

Металева куля відеоспостереження кілька разів блимнула своїм імпровізованим оком, ковзаючи поглядом зверху вниз.

Кепські справи… — відчайдушно видихнула я й одразу ж віддала наказ своєму АІ-помічнику:— Вівсянко, сиди тихо і клюва не висовуй!

Я відчула легке, ледь помітне ворушіння в капюшоні — мовчазну згоду.

Вайб кілька разів облетів мене, просвічуючи прожекторами, уважно стежачи за кожним рухом, за кожною реакцією.

Обурення, злість, страх — усе кипіло всередині. Хотілося розтрощити цю кляту кулю: залити бетоном, схопити руками й розбити об стовп. Уява малювала це надто яскраво… але я не могла дозволити собі нічого. Лише на мить втратила контроль.

І це була помилка.

Бо вайб одразу зацікавився мною ще більше.

Долоні спітніли, серце глухо закалатало в грудях, мов переляканий птах. Я швидко озирнулася, перевіряючи перехожих і наявність інших вайбів.

Їх було занадто багато.

Що, в біса, відбувається?

Чому їх так багато?

Вони рухалися хаотично, але водночас вибірково. Запрограмовані зчитувати емоції — агресію, страх, тривогу, нервовість. Якщо хтось здавався підозрілим — вайб починав переслідувати його, а наздогнавши, зчитував дані з АІ-помічника.

Але цим їхні функції не обмежувалися.
Вони аналізували поведінку. І якщо бодай щось здавалося їм дивним — сигнал миттєво передавався до адміністративних пунктів безпеки. Далі об’єкт перехоплював загін швидкого реагування — спеціальний підрозділ поліції.

Хоч би поліції не було поруч…

Поки що пусто. Отже, вайб ще не зчитав ні мої емоції, ні АІ-помічника. Вівсянка добре сховалася.

Я непомітно прикусила щоку зсередини й розтягнула губи в широку посмішку — фальшиву, але майже невідрізниму від щирої.

Колись я підслухала розмову батька з його колегою-винахідником. Саме вони вдосконалили вайбів, додавши функцію розпізнавання емоцій і аналізу психотипу. Раніше ті лише зчитували біометричні дані з АІ-помічника.

Я задерла голову й подивилася прямо в металеве око. Усміхалася. Розслабила тіло, надавши йому недбалої, хлопчачої впевненості.

Момент очікування.

Здавалося, увесь Уграс завмер.

Насправді — це я завмерла, рахуючи секунди до викриття.

Камера вайба ніби кліпнула.

А потім він розвернувся і полетів геть.

Серце обірвалося й глухо впало кудись у п’яти. Але обличчя залишалося спокійним.
Я просто уявила, що переді мною Брендон — мій брат. Поруч із ним я завжди була собою: спокійною, захищеною, живою.

Схоже, ця залізяка прочитала саме ці емоції.
І втратила до мене інтерес.

Та навіть так — мене вибило з колії. Я пришвидшила крок, прагнучи якнайшвидше дістатися безпечних стін. Тихе жужання металевих куль підганяло.

Сьогоднішня вилазка стала справжнім випробуванням. Вайбів стало в рази більше, і уникати їх було дедалі важче. Напруга зростала, як і відчуття постійного нагляду.

Що сталося?

Заходи безпеки лише душили свободу.
У жодному разі не можна допустити сканування мого АІ-помічника. Інакше стане відома моя справжня стать.

А жінки не мають права пересуватися самі.

Попри ідеальне маскування — я виглядала як хлопчисько. Волосся сховане під картузом, одяг брата висів мішком. Груди перетягнуті бинтом. Хода — не жіноча. Голос — хрипкий.Та найчастіше я просто мовчала.

Мене врятувало лише те, що я вчасно опанувала себе. Я завжди контролювала емоції. Інакше з такими батьками не виживеш.

Я буквально влетіла в обшарпаний хол Орханду — спеціалізованого коледжу для бідних.

Саме тут я вивчала фельдшерську справу.
І саме тут познайомилася з Ітаном Рамзі.

Я різко врізалася в пані Фіцгібанс.

— Амандоре, що сталося?

Зрозуміла — напруга ще читається на моєму обличчі.

— Усе добре. Просто поспішав.

Вона усміхнулася тепло:— Хороший хлопчик… не забудь нас, коли виберешся в люди.

Я ухильно відповіла і одразу ж поцікавилася. 

— А Рамзі вже прийшов?

— Вже прийшов. І дня одне без одного не можете, — пожартувала вона.

Усі знали: я спілкуюся лише з Рамзі та Адамом.
Але Адам насправді була Аделіною.
Як і я — дівчиною під маскою хлопця.

Ми перетнулися з Аделіною в коридорі біля кабінету лекцій.

Вона з’явилася раптово — ніби виринула з повітря. Лише мить тому коридор був порожній, а вже наступної — її пальці різко стиснули тканину моєї футболки.

Я не встигла й слова сказати, як вона різко потягнула мене вбік.

Двері вбиральні зачинилися за нами майже беззвучно.

Тісна кабінка. Запах вологи й старого мила. Серце ще не встигло заспокоїтися після зустрічі з вайбом — і знову пришвидшило хід.

Аделіна притиснулася ближче, нахилилася до самого вуха. Її голос був ледь чутний — майже подих:

— Після занять. Горище.

Я коротко кивнула.

Жодних зайвих слів. Жодних запитань.

Вона відсторонилася першою, хутко вийшла з кабінки, навіть не озирнувшись.

Я залишилася ще на кілька секунд.

Вдих. Видих.

Потім відчинила двері й повернулася в коридор, ніби нічого не сталося.

Напруга вже осіла під шкірою. І це відчував кожен із нашої трійці. А тому не дивно що Рамзі та Аделіна вирішили поділитися думками, а заодно розпитати й мене. Може щось знаю чи щось чула від батьків.

На лекції я вже не шукала Рамзі. Просто сіла біля вікна й зробила вигляд, що повністю занурена в матеріал.

Насправді ж думки розсипалися, мов пісок крізь пальці.

Викладач говорив про базові принципи надання допомоги при внутрішніх кровотечах, про швидкість реакції, про те, як важливо не втратити контроль у критичний момент. Його голос лунав рівно, спокійно і без емоційно, так наче він це розповідав сотні разів.

Я слухала… але не чула.

Перед очима знову і знову спливала металева куля вайба. Його холодне «око». Момент, коли він майже викрив мене.

Я машинально робила записи, виводячи слова рівним почерком, хоча навіть не усвідомлювала, що саме пишу.