Розділ 40. Вузол у Львові

Я не знаю Степаненка настільки добре, щоб робити висновки. Знаю лише одне: якщо він справді за цим стоїть, то сидіти й чекати — найгірше рішення.

Я одягаюся швидко, майже механічно. У голові — чіткий маршрут. Одна адреса. Одна людина, яка має ресурси, а не лише здогадки.

Компанія Роми.

За пів години я вже там. Скло, бетон, ранковий гул серверів і кави. Тут завжди здається, що будь-яку проблему можна розкласти на код і вирішити за кілька годин. Я хочу в це вірити.

Рома виходить мені назустріч одразу, без жартів, прелюдій.

— Я вже підключив людей, — каже замість привітання. — Всіх, кого можу.

— Що маємо? — питаю.

— Поки що — нічого, — відповідає чесно. — Але давай по порядку.

Ми заходимо в переговорну. Там сидить декілька айтішників.

— Телефон Дарини востаннє був у мережі позавчора ввечері, — починає один із них. — Потім — тиша. SIM не активна. IMEI не світиться ніде.

— Геолокація? — питаю.

— Обрізана. Або вручну, або через глушилку. Дуже чисто.

— Камери?

— Перевірили маршрут від дому до роботи. Є кілька сліпих зон. Саме там вона зникає з поля зору. Далі — жодних збігів. Ні обличчя, ні автівки, яка повторюється.

— Платежі? Картки? Онлайн-активність?

— Нуль. Враження таке, ніби вона сидить в якомусь закинутому приміщенні зв'язана по руках і ногах.

Я стискаю руки в кулак.

— Ми можемо спробувати ще глибше, — каже інший айтішник. — Старі логи, непрямі з’єднання, випадкові перетини. Але якщо той, хто це зробив, знає, що робить…

Він не договорює. І не треба.

— Робіть усе, — каже Рома. — Без обмежень.

Минають години. Кава змінюється водою. Вода — мовчанням. На екранах бігають дані, але жоден рядок не складається в адресу. Жодна цифра — у відповідь.

Повідомлення приходить під вечір.

Не дзвінок. Не офіційний лист. Звичайний месенджер, акаунт без фото, без історії. Нікнейм — набір літер, ніби створений похапцем.

«Ти шукаєш Дарину не там.»

Я дивлюся на екран довше, ніж потрібно. Не тому, що не розумію. Тому що такі речі не пишуть просто так.

— Рома, — кажу, не відриваючи погляду від телефону. — Подивись.

Він читає. Не усміхається.

— Вже працюю, — відповідає коротко.

За кілька хвилин повідомлення зникає. Акаунт — теж. Але Рома встигає.

— IP — публічний, — каже він. — VPN, причому не з дешевих. Але є цікаве.

На екрані з’являється карта.

— Останній вузол — Львів. Район промзони. Старі склади, кілька закритих бізнесів, одна напівжива логістична контора.

— Степаненко має там щось? — питаю.

— Формально — ні. Але… — Рома гортає далі. — Ось тут цікаво. Два роки тому одна з фірм орендувала приміщення через прокладку. Директор — підставний. Але гроші заходили з рахунку, пов’язаного з людьми Степаненка.

У кімнаті знову з’являється рух. Команда оживає.

— Камери? — кидаю.

— Є, — відповідає хтось. — Позавчора  вночі заїжджала чорна «Тойота». Номери засвічені, але модель співпадає з тими, що він раніше використовував.

Все складається занадто красиво.

— Це він, — кажу упевнено.

Я не відповідаю одразу. Усередині свербить відчуття, яке я навчився не ігнорувати.

— Занадто прямолінійно, — каже Рома нарешті.

— Але логічно, — заперечую я. — І швидко. Він міг поспішати.

— Степаненко ніколи не квапиться, — вставляє Андрій, заходячи в приміщення. — Він тягне час, грає на нервах. Якщо хочеш, можеш з Ромою поїхати і перевірити все самостійно, але не думаю, що Дарина там. Цей хитрун вже міг її сховати дуже надійно.

— Добре, — киваю. — Перевіримо.

І на мить тиша. Лише відчуття ваги того, що все тільки починається. Я роблю крок до виходу, серце б’ється швидше, а думки кружляють: де вона, що він задумав і чи встигнемо ми її знайти, поки Степаненко мовчить.