Розділ 39. Ранок починається не з кави

Ранок починається не з кави.

З телефону. Короткий, різкий дзвінок — такий, що не дзвонять просто так. Я ще не встигаю відкрити очі, а всередині вже стискається.

— Алло.

Кілька секунд тиші. Потім — голос Роми. Не сонний. Напружений.

— Ілля, ти не спиш?

— Уже ні. Що сталося?

Він видихає, ніби збирається з силами.

— Мені щойно дзвонив Андрій.

Я сідаю на ліжку.

— І?

— Дарина зникла.

Ці два слова не одразу складаються в сенс. Мозок ще намагається знайти просте пояснення: не відповідає, вимкнула телефон, поїхала без попередження. Але Ромин голос не залишає простору для ілюзій.

— У якому сенсі «зникла»? — питаю повільно.

— У прямому, — каже він. — У квартирі її немає. Андрій каже, востаннє виходила позавчора на роботу. Додому так і не поверталася.

Я стискаю щелепу. Мовчу.

— Андрій упевнений, що це Степаненко, — продовжує Рома. — Щоб натиснути і на нього, і на тебе. Ти останній, хто з ним говорив напряму.

Знову мовчу.

— Він щось вимагав? Натякав? Грався словами?

Я проводжу рукою по обличчю, збираючись з думками.

— Він хотів, щоб я був поруч із ним, — кажу нарешті. — На видноті. Його слова. Мовляв, деякі люди мають зробити хибні висновки.

— Типу?

— Типу я — сигнал. Або щит. Він так і сказав. Залежить, з якого боку дивитися.

— Наживка, — сухо підсумовує Рома.

— Я теж так це назвав. — Він, звісно, заперечував. Говорив про вигоду, про гру наперед. Про те, що я нібито не бачу всієї картини.

— А ти?

— А я відмовився. Прямо. Сказав, що не дозволю використовувати себе як декорацію в його війні.

Рома мовчить, переварює.

— А якщо Дарину забрали не для ультиматуму, — додаю, — то це значить, що він її використовує як хід, а не як повідомлення.

— А такі ходи роблять тільки тоді, коли знають, чим усе має закінчитися, — промовляє Рома.

— А, що кажуть камери, дзвінки, геолокація, платежі?

— Востаннє камери зловили, як він виходив з кафе, сів в машину. Далі — нічого. Ні дзвінків, ні геолокації, ні платежів.

— А авто?

— Прокат. Оформлена не на нього. Камери далі її не бачать.

— Тобто офіційно — він зник одразу після розмови зі мною.

— Саме так це й виглядає, — каже Рома. — Якщо дивитися поверхнево.

— А якщо не поверхнево?

— Тоді картина дивна, — зізнається друг. — Бо Степаненко завжди залишає сліди. Навмисно. Йому важливо, щоб знали, хто тисне. А тут — чисто. Занадто чисто.

Пауза.

— Добре. Тримай мене в курсі, — додаю. — І Рома…

— Так?

— Якщо раптом з’явиться будь-яка дрібниця, що не вписується — навіть дурна — кажи одразу.

— Добре.

Я скидаю дзвінок.

І вперше за весь цей час ловлю себе на думці: Степаненко явно знає нас краще, ніж ми думаємо. І рано чи пізно захоче зв'язатися зі мною.