Розділ 38. П'ятнадцять хвилин

Ілля

Я відчиняю двері й виходжу в коридор.

Віта стоїть там, де й залишилась. Спершись плечем об стіну, зі схрещеними руками. На губах — та сама самовпевнена усмішка, яка тепер виглядає не звабливо, а недоречно. Наче вона запізнилася на власну виставу.

— Збирай речі, — кажу рівно.

Вона кліпає. Один раз. Другий.

— Що?

— Ти все почула, — не підвищую голосу. — У тебе є п’ятнадцять хвилин. Потім я викликаю поліцію й пояснюю, що в квартирі перебуває стороння особа без мого дозволу.

Посмішка зникає не одразу.

— Тобто тобі байдуже? — дівчина робить ще крок ближче. — От так просто виставиш людину серед ночі?

— Я не виставляю, — відповідаю рівно. — Я припиняю гостинність, якою ти давно зловживала.

Віта зітхає, опускає плечі, ніби здається. Але очі уважні — шукають шпарину.

— Я ж нічого поганого не зробила…

— Саме це ти повторюєш щоразу, — перебиваю.

Я відчиняю вхідні двері. Холод із під’їзду заходить у квартиру разом із чітким сигналом: розмова закінчена.

— П'ятнадцять хвилин, — нагадую. — Потім ти виходиш. Добровільно або з поліцією.

Віта дивиться на відчинені двері, потім на мене. І вперше за весь вечір у її погляді немає впевненості.

Є злість.

І це підтверджує: я все роблю правильно.

— Добре, — кидає. — П’ятнадцять хвилин.

Дівчина розвертається і йде до кімнати, де лежать її речі. Каблуки відбивають кроки гучніше, ніж треба. Демонстративно.

Двері її кімнати зачиняються з різким хлопком. Не гучно — навмисно. Щоб я почув.

…Кроки стихають за поворотом коридору.

Я не зачиняю двері. Навмисно.  Обпираюся плечем об одвірок і слухаю. Шурхіт тканини. Висувна шухляда. Щось падає на підлогу. Вона не поспішає — тягне час, як і очікувалося. Хоче, щоб я передумав. Щоб покликав. Щоб сказав: «Добре, залишайся».

Не скажу.

Я дивлюся на годинник. Виставляю таймер на телефоні. Чітко п’ятнадцять хвилин.

З кімнати долітає її голос. Напівголосно, ніби випадково:

— Ти ж розумієш, що це не по-чоловічому? — каже вона. — Виганяти жінку серед ночі… Справжні чоловіки так не роблять.

Я не відповідаю.

— Ілля, — продовжує, — я ж могла б бути корисною. Ти навіть не уявляєш, з ким маєш справу.

— Саме тому ти йдеш, — кажу спокійно. — Бо я не хочу уявляти.

Тиша. Кілька секунд — жодного звуку. Потім знову рух. Уже швидше. Уже менш демонстративно.

Через кілька хвилин вона виходить у коридор із валізою. Волосся вже не ідеальне. Пальто накинуте поспіхом. Без макіяжу.

Віта зупиняється переді мною.

— Ти ще пожалкуєш, — каже без емоцій. Не як погрозу. Як констатацію.

— Можливо, — погоджуюсь. — Але не сьогодні.

Я беру валізу й ставлю її за поріг. Вона затримується на секунду, дивиться на квартиру, ніби запам’ятовує. Не речі — простір.

Потім виходить.

Я зачиняю двері. Повільно. Замок клацає чітко, остаточно.

У квартирі стає тихо. По-справжньому тихо.

Я спираюся спиною об двері й лише тепер дозволяю собі видихнути. Не полегшення — напругу. Бо щось мені підказує: це не кінець. Це пауза.

А Віта… Ще нагадає про себе.

Питання тільки — як і з якого боку.