Розділ 37. Обведена навколо пальця

Дарина

Свідомість повертається ривком. Я розплющую очі. Світ спочатку пливе, потім фокусується. Сірі стіни. Вікон немає. Стілець підо мною твердий. Перше відчуття — холод. Друге — запах. Чужий. Метал, пил і щось різке, медичне. Третє — голова. Вона не болить, вона гуде.

Я намагаюся поворухнутися — і розумію, що руки зв’язані. Не туго. Професійно. Так, щоб не перетиснути, але й не дати шансу.

— Прокинулась, — чую знайомий голос за спиною.

Голос, який я не сплутала б ні з чиїм.

Степаненко.

Він підходить до мене і стає навпроти. Спокійний. Акуратний. У дорогому пальті, ніби ми не в закинутому приміщенні за містом, а на діловій зустрічі.

— Де я? — голос хрипкий, але я змушую себе говорити рівно.

— У безпечному місці, — відповідає так, ніби це правда.

Я ковтаю.

— Ти викрав мене.

— Я забрав тебе, — спокійно виправляє старий недоумок, ніби мова йде про неточність у формулюванні. — Хоча спочатку розглядав інший варіант.

Я мовчу. Даю йому говорити — люди на кшталт Степаненка люблять чути власний голос.

— Думав забрати й твою подругу, Марію. Щоб тобі не було… нудно, — слово він добирає повільно, майже з іронією. — Але її батько виявився обережнішим, ніж я очікував. Охорона. Постійна. Не професіонали, але достатньо, щоб це стало надто гучно.

Мерзотник злегка знизує плечима.

— А я не люблю зайвого шуму. Ти — куди зручніший варіант. Менше ризиків, більше користі.

У нього навіть інтонація така, ніби він щойно пояснив, чому обрав один маршрут замість іншого.

І тут я чую чиїсь кроки, і напружуюся ще до того, як бачу її.

Ліза.

Пам’ять повертається не одразу — шматками, уривками, ніби хтось повільно прокручує стрічку назад. Я згадую, як вона підійшла до мене з вибаченнями. Говорила тихо, майже щиро. Тоді я не зчитала головного: це було не каяття, а прикриття. Відволікаючий маневр, розрахований на секунди. Рівно настільки, щоб я не помітила людину за спиною. А потім хустинка, запах та втрата свідомості.

Того вечора я так і не приїхала додому.

А тепер… я навіть не знаю, де я?

Вона заходить повільно, ніби ми домовлялися зустрітися і Ліза просто запізнилася. Звичайне пальто, мій телефон у її руці, спокійний вираз обличчя. Виглядає… нормально. Занадто нормально для людини, яка щойно здала тебе з потрохами.

— Привіт, Даринко.

Я не дивлюся на Лізу. Лише вона дивиться на мене.

— Ти… — починаю, але дівчина перебиває.

— Так, я знову тебе обвела навколо пальця, — каже Ліза рівно, без злорадства, ніби озвучує факт із звіту. — І цього разу так, що тебе не почнуть шукати одразу.

Вона піднімає телефон, показує екран лише на секунду — жест не для мене, для власного задоволення.

— Ми зламали твій телефон. Він був заблокований, але це не стало проблемою. Питання часу й доступу, — додає буденно, ніби говорить про зламаний замок у сараї.

Ліза дивиться мені прямо в очі.

— З нього я написала Ромі. І твоєму батькові теж. Коротко, без деталей: що в тебе жіночі дні, що ти взяла відгул і попрацюєш з дому. І твій бос все чудово зрозумів, як і батько.

Мене наче вдаряють під дих.

— Ти написала що? — повільно перепитую.

— Те, що не викликає питань, — нарешті дивиться на мене. В очах — не злість. Не страх. Втома. — Те, у що чоловіки не лізуть.

Степаненко задоволено киває.

— Розумна дівчинка.

Я сміюся. Коротко. Нервово.

— Ти серйозно думаєш, що це спрацює надовго?

— Мені не потрібно надовго, — відповідає Ліза спокійно. — Достатньо всього лише одного дня. А завтра, коли всі заб’ють на сполох, почнуть дзвонити, метушитися, — продовжує вона. — Але буде пізно. До того моменту ми вже будемо дуже далеко.

— Де я зараз? — запитую я, змушуючи голос не тремтіти.

— Дуже далеко від Києва, — відповідає Степаненко без паузи, ніби географія тут не має значення.

— Навіщо я вам знову?

Старий недоумок дивиться прямо на мене. Без поспіху. Без емоцій.

— Ти — важіль, — каже просто. — На свого батька. І, звісно, на Іллю.

Слова падають рівно, як констатація факту.

Я завмираю.

Не від страху — від усвідомлення, що вони все прорахували. А мене навіть ніхто й не шукає.