Розділ 36. Вичищене минуле

Я не даю Віті розгорнути сцену далі.

— Добре, — кажу рівно. — Якщо вже говорити, то не тут.

Вона підіймає брову.

— О, — тягне. — Запрошуєш до себе?

Я навіть не кліпаю.

— Тебе — точно ні.

Посмішка на її губах зависає, ніби браузер на поганому інтернеті. На мить. Потім вона швидко перебудовується.

— А я вже подумала… — знизує плечима. — Хоча, знаєш, зазвичай чоловіки кажуть інше.

— Я не «зазвичай», — відповідаю спокійно. — І не чоловік, якого беруть на слабо.

Вона уважно дивиться на мене. Без флірту. Без гри. Просто оцінює — як проблему.

— Ти складніший, ніж здаєшся, — каже тихіше.

— А ти — простіша, ніж хочеш виглядати, — парирую.

Я не чекаю відповіді. Просто розвертаюся і жестом показую Ромі в бік коридору.

— Ходімо, — кажу спокійно, але тоном, який не передбачає обговорень.

Ми йдемо коридором, і я відчуваю спиною її погляд. Не ображений — злий. Такий, яким дивляться, коли план А і Б провалився, а план В ще не сформувався.

Заходимо в кімнату, і я зачиняю двері з тим самим задоволеним клацанням, ніби ставлю галочку навпроти пункту «ізолювати загрозу». Підходжу до тумбочки, відкриваю шухляду і дістаю паспорт Віти. Той самий. Увесь цей час він мирно жив у мене між зарядкою й старими навушниками.

Простягаю документ Ромі.

Він бере ID-картку, крутить у пальцях, нахиляє до світла, звіряє фото, шрифт.

— Паспорт справжній, — нарешті каже. — Принаймні на вигляд. Пластик нормальний, чип на місці. Не з підземного переходу.

— Утішив, — бурмочу.

— Але… — друг піднімає палець. — Зараз подивимось глибше. Я проб’ю її по базах. По тих, куди мають доступ тільки люди з кібербезпеки. Не обіцяю дива, але якщо вона хоч раз світилась не там, де треба — щось вилізе.

— От і подивимось, хто вона насправді, — кажу, спершись спиною об шафу.

Рома сідає на ліжко, дістає телефон. Пальці рухаються швидко, зосереджено. Жодних жартів. Оце вже той самий Рома, якого я знаю: коли цікавість змінюється професійним інстинктом.

У кімнаті тихо. Занадто.

Я ловлю себе на тому, що прислухаюся до кожного звуку за дверима, але там — нічого. Або Віта дуже добре вміє не шуміти.

Хвилини тягнуться повільно, як поганий інтернет у селі. Я дивлюся то на двері, то на Ромину потилицю, то знову на двері. Тиша починає тиснути. Не та, що заспокоює, а та, в якій щось готується.

— Вона дивно поводиться, — кажу неголосно. — Надто впевнено. Ніби знає, що їй нічого не буде.

— Саме це мене й бентежить, — не відриваючись від екрана, відповідає Рома. — Люди без бекграунду так себе не поводять. Або вона дуже смілива. Або дуже захищена.

Рома раптом завмирає. Пальці зависають над екраном.

— Так… — тихо каже він. — Оце вже цікаво.

Я відштовхуюся від шафи.

— Що саме?

— Віта… — друг повільно видихає. — Або дуже не любить сліди, або вміє їх прибирати краще за більшість.

— Конкретніше.

Рома піднімає на мене погляд.

— Ілля… — каже нарешті, і в голосі зникає навіть натяк на гумор. — Я працював із цими базами п’ять років. І знаю, як виглядає «чисто». І знаю, як виглядає «вичищено».

Я мовчу.

— Віта — не просто без минулого. Її минуле видалене. А таке не роблять ані дівчата з вулиці, ані дрібні аферисти. Це рівень державних зачисток або дуже дорогих приватних структур. Її цифровий слід обірвався приблизно два роки тому. До цього — глухо. Ні навчання, ні роботи, ні старих номерів чи знайомих. Наче людину «створили» з нуля і випустили у світ з інструкцією: будь звичайною.

— А запити?

Рома ковтає слину.

— Запити йшли з вузлів, які я бачив лише кілька разів. І всі рази — у справах, де фігурували контракти, великі гроші або люди з доступом. — Він піднімає на мене очі. — Типу Степаненка.

— Тобто Віта або спостерігач, або наживка. А може — і те, й інше.

За дверима чується ледь помітний рух. Не кроки. Зміна положення тіла. Людина, яка слухала і вирішила, що почула достатньо.

Рома нахиляється ближче. Голос — майже повітря.

— Тож, Ілля, саме час вирішити, на чиєму ти боці. Сам по собі. На боці свого батька. Чи в моїй команді — де мій батько, Ситарук… і Дарина, — шепоче друг ледь чутно.

— Звісно, я з вами, — кажу так само тихо. — Але спочатку треба якось вигнати звідси Віту.

Рома ледь усміхається.

— Допомогти?

Я дивлюся на двері. За ними — тиша, яка вміє прикидатися спокоєм.

— Ні, я сам, — відповідаю після паузи.

— Якщо що, — шепоче Рома, — я тут.

Я не обертаюся.