Розділ 35. Віта та її гра

В офісі ми з Ромою швидко сходимося на спільній думці: після роботи їдемо до мене. Цікавість підступна штука, і зараз вона не просто чухається, а свербить. Сусідка Віта надто дивна, щоби робити вигляд, що її не існує.

Приїжджаємо на Роминому авто. По дорозі він жартує, я мовчу — не через брак гумору, а через «а якщо» у голові. Ліфт, двері зачиняються з характерним клацанням, і в цій тісній коробці мені здається, що я везу не друга, а свідка.

Ліфт зупиняється. Виходимо, підходимо до квартири, я відмикаю двері — і ще не встигаю зняти взуття, як чую жіночий голос. Віта з кимось говорить. Тихо, але виразно. Не по телефону, а так, ніби не боїться, що хтось почує.

Двері за нашими спинами зачиняються.

І — тиша.

— Ілля, ти вже прийшов? — з’являється вона з кімнати, усміхнена, ніби нічого не було. — А я якраз знайшла квартиру. Правда, власник може приїхати лише завтра.

Я ще не встигаю відповісти, як її погляд ковзає до Роми.

— О-о… а це хто твій знайомий?

— Роман, — спокійно представляється він, але очі його роблять швидкий огляд — зверху вниз і назад. Особливо затримуються на тому, що важко не помітити.

— Віта, — муркоче вона.

Рома нахиляється до мене і майже не рухаючи губами шепоче:

— Вона завжди так ходить?

— Зазвичай так, — тихо відповідаю я. — І, якщо що, поводиться несподівано.

Рома ледь стримує посмішку.

— Щасливчик, — шепоче він.

— Не з моїм везінням, — бурмочу у відповідь.

— А що ви там шепочетеся? — цікавиться Віта, примружившись. — Може, чаю поп’єте?

Я легенько штовхаю Рому ліктем. Він розуміє з першого разу й киває майже непомітно.

— Дякуємо, — кажу вголос. — Ми ненадовго.

Віта, ніби відчувши напруження, змінює тактику. Усмішка стає ширшою, голос — нижчим.

— Ну чого ви такі серйозні? — тягне вона і сідає на край дивана, закинувши ногу на ногу так, що Рома раптово дуже зацікавлюється власними кросівками. — Можна ж якось… м’яко домовлятися.

Віта проводить пальцем по краю чашки. Повільно. Демонстративно.

— Я взагалі людина компанійська, — додає. — Не люблю самотні вечори. Особливо коли поруч такі чоловіки.

Рома поперхується. Нахиляється до мене, майже торкаючись плечем, і шепоче:

— Скажи мені, будь ласка, що вона не натякає на те, про що я думаю.

Я не повертаю голови. Дивлюся прямо на Віту.

— Можливо, — кажу тихо. — Я не спец в жіночих натяках.  

Рома кривиться.

— Ти серйозно? — бурмоче. — Ти хоч документи її бачив?

— Переглянув, — відповідаю спокійно. — Все в порядку. Надто в порядку, щоби бути просто випадком.

І саме це мене насторожує більше за все.