Розділ 34. Де Дарина?

Ілля

Зранку я приходжу на роботу вже з бойовим настроєм. Морально готуюсь підколювати Дарину: мовляв, з тебе шпигун, як із мене балерина — і тут тадам. Її місце порожнє.

Стілець сумно відсунутий. Планшета нема. Навіть чашки з вічно недопитою кавою. Підкол відміняється. Всесвіт сьогодні явно не на моєму боці.

Спочатку це не здається проблемою. Відкриваю код, поринаю в роботу, роблю вигляд, що мені байдуже, де ця ходяча катастрофа зараз тиняється.

Минає година. Потім друга.

У робочому чаті — тиша. Телефон мовчить. І от тут мені вже некомфортно. Не паніка — ні. Легке професійне роздратування, помножене на підозру.

Йду до Квітослави.

— Дарини сьогодні не буде? — питаю так, ніби просто цікавлюсь погодою.

— Не знаю, — знизає плечима вона. — Мені нічого не казала. А що?

— Та так, — кидаю й відвертаюся.

Минає ще пів години. Потім ще одна.

Я врешті-решт не витримую цієї тиші  і  відкриваю наш діалог.

Пишу: «Ти де?»

Стираю.

Пишу: «Все ок?»

Відправляю.

Повідомлення висить непрочитаним.

Дивно.

Я беру телефон і телефоную. Довгі гудки. Потім — автовідповідач із голосом жінки, яка явно не хвилюється за мої нерви.

Добре. Дзвоню ще раз. Потім — втретє. Для повноти картини.

Нічого

— Хтось знає, де Дарина? — питаю вже голосніше, навіть не маскуючи роздратування.

Колеги переглядаються, як стадо овець.

— Учора була, — каже Іван. — Про сьогодні нічого не казала.

Я киваю, але всередині щось починає повільно закручуватися. Бо вона працює тут не так давно. І люди, які тільки прийшли, зазвичай не зникають без попередження. Дивлюся на телефон. Порожньо.

Пишу Ромі:

«Ти щось знаєш про Дарину?»

Відповідь прилітає миттєво:

«Так, вона взяла відгул на день. У неї жіночі дні, тож сказала, що попрацює з дому».

Я читаю. Раз. Другий.

А потім пальці самі починають друкувати:

«І що це в неї за дні такі, що відгул обов’язковий, а мене попередити — ні?»

Рома не бариться. Ще й включає режим мудрого сенсея:

«У жінок у такі дні сильно болить живіт. Я дозволив. Не бачу нічого поганого, якщо вона пропустить день. А ти б краще після роботи зайшов до неї зі смаколиками. І взагалі, я думав, ти знаєш».

Я дивлюся в екран і фиркаю.

Смаколиками. Звісно. Зараз ще гітару візьму і заспіваю серенаду під балконом.

Відповідаю, не стримуючись:

«Ага, ще чого. Я їй уже кілограм мандаринів купив — вистачить. А мені, між іншим, ще непрохану сусідку з квартири виганяти».

Надсилаю. Кидаю телефон на стіл.

Дивлюся в монітор. Код перед очима є, а бажання продовжувати писати — нуль.

Видихаю. Зберігаю код у системі. Встаю.

— Кава, — бурмочу. — Мені терміново потрібна кава.

Кавомашина бурчить, ніби має власну думку про мій стан.

І саме в цей момент телефон вібрує.

Рома.

«О, а що за сусідка і як давно вона в тебе з’явилася?»

Я хмикаю, спираючись на стільницю, і пишу:

«Не дуже давно. Спочатку її врятував від одних придурків, а вже на наступний день зателефонував батько».

Відправляю. Роблю ковток кави.

Відповідь прилітає майже одразу:

«Опа. А це вже цікаво. А ти не думав, що, може, її твій названий батько відправив до тебе?»

Я завмираю. Рівно на одну секунду.

Офіс живе своїм життям. А в мене в голові починають складатися пазли, які мені зовсім не подобаються.

Час появи — дивний. Поведінка — занадто впевнена. Провокації — надто системні. І бажання затягнути мене в ліжко.

Забагато «випадковостей» для такого короткого знайомства.

Я дивлюся на екран і бурмочу:

— Чудово. Просто чудово. Здається, мій батько грає в шахи, а я — навіть не впевнений, яка я фігура.