Розділ 33. Агент «Одарка»

Ілля

Вона йде. Не озирається. Тримає пакет з мандаринами так, ніби там не фрукти, а щось крихке й небезпечне.

Одарка.

Я ще кілька секунд стою, дивлюся їй услід і ловлю себе на дивному відчутті — ніби щойно зачепив край спогаду. Ледь-ледь. Як дежавю, яке не має назви. Голос… отой голос я точно десь чув. Питання тільки — де?

І тут логіка чемно стукає мені по голові.

У моєму житті не було дівчат із синім волоссям. Ніколи. Максимум — сині кола під очима після дедлайнів.

Дурня.

Я відвертаюся від вітрини магазину, глибше вдихаю холодне повітря. День і без того перенасичений: Степаненко зі своїми недомовками, Ліза з родинним цирком, фрази, що липнуть до мозку, як бруд до підошви. А тепер ще й ця дивна дівчина — з голосом, що дряпає пам’ять, і ім’ям, яке більше пасувало б героїні з букваря, ніж живій людині.

Одарка…

Я фиркаю і хитаю головою.

— Та ні, Ілля, — бурмочу собі. — Просто день такий. Не вигадуй.

Але відчуття, що я щось упустив, не відпускає. І це дратує більше, ніж я готовий визнати.

Йду далі, але мозок — зрадник — починає підсовувати варіанти:

Може, вона акторка? Чи це Степаненко вже почав діяти і підсилає мені мандаринових агентів?

Останнє змушує мене пирхнути.

— Так, Ілля, — бурмочу собі. — Наступний рівень параної. Агент «Одарка». Озброєна цитрусами.

Я переходжу дорогу, засунувши руки в кишені. Холод трохи приводить до тями. У голові знову випливає образ: як вона опускала підборіддя, як хриплувато говорила, як уникала прямого погляду.

Занадто зібрана для випадкової перехожої. Занадто уважна.

Але знову ж — синє волосся. Я б запам’ятав.

— Видихай, — кажу собі. — Це просто дивна зустріч. Одна з багатьох.

Я йду далі.

А десь позаду, між кроками й шумом міста, залишається відчуття, що ця історія ще не закінчена.

І що мандарини тут ні до чого.

***

Двері квартири зачиняються за мною глухо, з тим самим звуком, що й завжди, але сьогодні він дратує. Ніби крапка, поставлена надто рано.

Я знімаю куртку, кидаю її на крісло, проходжу далі — і майже одразу відчуваю запах чужих парфумів. Солонувато-солодкий. Надто нав’язливий. Чудово. Навіть повітря тут уже не моє.

— Нарешті, — тягуче озивається Віта з кухні. — Я вже почала думати, що ти ночуватимеш десь… поза домом.

Вона стоїть, сперта на стільницю. На ній щось, що формально можна назвати одягом, але тільки якщо дуже постаратися. Коротко. Тонко. Відверто. Вигляд не «випадковий», а ретельно продуманий.

Я мовчки проходжу повз, відкриваю холодильник, кладу туди воду і батончик.

— Ти сьогодні якийсь… напружений, — каже вона, підходячи ближче. Занадто близько. — Може, тобі треба розслабитись?

Я закриваю холодильник й тільки тоді повертаюся до неї.

— Я вже думав, ти знайшла житло і вирішила з’їхати, — кажу рівно. — Бо моя доброта не безкінечна.

Посмішка на її губах сіпається. Ледь-ледь, але я це бачу.

— Ти серйозно зараз? — пробує вона перевести все в жарт. — Я ж не заважаю…

— Заважаєш, — перебиваю. Без злості. Просто факт. — І давай без вистав. Я сьогодні втомлений.

Вона кілька секунд мовчить, оцінює. Шукає інший підхід. Не знаходить.

Я виходжу з кімнати та зачиняю двері. Спираюся на них спиною.

І вперше за вечір ловлю себе на думці: синє волосся, дивне ім’я, пакет мандаринів… а тепер ще ця блондинка. Очевидно, чиясь гра. Завтра хай Віта шукає нове житло — халява скінчилась.

А поки я прокручую в голові ім’я Одарка. Одарка… Дарія? Дарина?

Ото я тугодум, треба було одразу зрозуміти, що це Дарина тут мене розігрує. Та ні, не зрозумів — і ще кілограмі мандарин купив. Сподіваюся, їх від неї обприщить і вона не вийде на роботу…