Розділ 32. Як я майже не спалилася

Дарина

Я виходжу з кафе. Ілля залишається там — за склом, з кавою та напругою. Дістаю з кишені мандаринку, починаю її чистити на ходу. Руки зайняті — голова трохи вільніша.

Підходжу до смітника, викидаю шкірку… і на зворотному шляху в мене хтось врізається плечем.

— Ей! — зривається автоматично.

Мандаринка, злякавшись разом зі мною, вилітає з руки й гепається на асфальт.

Святий ґеймдев. Хто цей смертник?

Повертаю голову — і, звісно. Білобрисий пихатик власною персоною.

Серйозно? Невже в нього настільки драматичний день, що він уже почав людей на вулиці збивати?

Його погляд ковзає по мені швидко: пальто, сумка, обличчя. І затримується на очах. На пів секунди довше, ніж треба.

Погано.

Я опускаю підборіддя, роблю вигляд, що дратуюся. Звичайна перехожа. Нуль інтересу. Мінус емоції.

— Перепрошую, — каже він рівно. — Не дивився.

Я мовчу. Бо знаю: мій голос — зрадник.

Але, здається, вже запізно.

Ілля примружується.

— Секунду… — повільно каже хлопець. — А ми з вами ніде не зустрічалися?

Всередині щось стискається в тугий вузол. Зовні — спокій.

— Не думаю, — відповідаю стримано. — Я б запам’ятала.

Ілля ще мить дивиться, ніби намагається впіймати спогад, що вислизає.

— Дивно, — нарешті каже. — Голос у вас якийсь… знайомий.

Пауза. Надто довга.

Я роблю крок убік, обходжу його, ніби все це — дрібниця.

— Вам здалося.

Проходжу повз.

— Стривайте, — долітає мені в спину. — Це ваша мандаринка?

Ох. У цей момент я дуже хочу вилаятися. Сильно. Гучно. З душею. Але я ж культурна. Тому подумки кажу: святий ґеймдев.

— Перепрошую, — продовжує він. — Дозвольте купити вам нові мандаринки.

Я зупиняюся.

Бо, по-перше, коли Дарина відмовляється від халявних мандарин? Та ніколи. По-друге, якщо Ілля мене впізнав — він би вже не пропонував мандарини. Його доброта до мене закінчилася тоді, коли він востаннє поділився картоплею і котлетою. Хоча… може, то алергія так подіяла. Хто знає.

І все ж: наступного разу перевдягнуся мужиком. Серйозно. Здається, десь ще валяються його підліткові речі. Для ганчірок. Виключно. Не дивіться на мене так — я знаю, у вас фантазія багата.

Я повільно обертаюся, зітхаю.

— Не треба, — кажу трохи хрипкіше, ніж планую. — Це ж просто мандаринка.

— І все ж, — відповідає він. — Це моя провина. А я не люблю залишати борги. Навіть мандаринові.

Чудово. Здається, моя мандаринка щойно втягнула мене в нову проблему.

Я дивлюся на нього кілька секунд. Саме стільки, щоб виглядало як вагання, а не як паніка людини, яка щойно ледь не провалила маскування.

— Борги — річ небезпечна, — кажу нарешті. — Особливо з незнайомцями.

Білобрисий пихатик ледь усміхається. Куточком губ. Тим самим фірмовим жестом, який колись доводив мене до сказу. Добре, що зараз я тримаюся стримано.

— Тоді давайте виправимо це і перестанемо бути незнайомцями, — каже. — Я Ілля.

Ну звісно. А я — таємний агент мандаринового підпілля.

І ось тут мій мозок робить сальто без страховки.

— Одарка, — випалюю.

…

Тиша. Навіть всесвіт на секунду підвисає.

Геніально. Аплодисменти стоячи. Одарка, а щось краще твій мозок не міг придумати? — бурчу подумки. Ти хоч бачила дівчину з таким іменем? Востаннє Одарку я зустрічала хіба що в шкільному букварику.

Ілля кліпає. Один раз. Другий.

— Одарка… — повільно повторює. — Цікаво.

Цікаво йому. Звісно.

— Так, мені його мама дала, вона любить все українське, — киваю з максимально серйозним обличчям.

— Вам пасує.

Не пасує. Взагалі. Дарина — пасувала. Одарка — ні.

Ми заходимо до магазину разом. Дзвіночок над дверима дзенькає так голосно, ніби фіксує мою участь у цій дивній сцені офіційно.

Ілля заходить першим. Спокійно. Впевнено. Так, ніби це його територія. Я тримаюся трохи осторонь — роль «випадкової перехожої» ще актуальна.

Підходить до каси і каже:

— Зважте нам кілограм климентинок.

Нічого собі — зіпсував одну, а купує одразу кілограм. Продавчиня бере кульок, викладає мандаринки на ваги.

Потім Ілля додає ще кілька дрібниць: пляшку води, жуйку, якийсь батончик. Мінімальний набір виживання білобрисого пихатика.

Я стою біля полиці з цукерками й роблю вигляд, що мене це не стосується. Ні мандарини. Ні він. Ні той факт, що я щойно зайшла в магазин із хлопцем, який не має знати, хто я така.