Розділ 31. Розмову закінчено

Ілля

— Синку, познайомся, — каже Степаненко із тією показною теплотою, від якої щелепа стискається. — Це твоя сестра, Ліза.

— Приємно познайомитися, братику, — солодко тягне вона і без запрошення сідає поруч, занадто близько, ніби ми й справді родина, а не люди, яких звели за одним столом чужі рішення.

Я закочую очі. Повільно. Без театру. Навіть не дивлюся на неї.

Мені не до нових «родинних відкриттів».

Повертаю погляд до нього. Прямо. Холодно.

— Чого ти хочеш? — повторюю, не підвищуючи голосу. — Конкретно. Без цих ваших знайомств і цукрових прелюдій.

Кладу лікті на стіл, схрещую пальці.

— Бо якщо ти привів її сюди, щоб розіграти сцену «щаслива сім’я», — ледь всміхаюся краєм губ, — то сценарій слабкий. І актори не ті.

Пауза.

Я даю йому час зібратися.

— Тож давай по суті, — додаю. — Чого ти від мене хочеш насправді?

— Ти завжди був прямолінійним, — нарешті каже він, відхиляючись на спинку стільця. — Це добре. Значить, не будемо ходити колами.

Ліза киває, ніби це все її теж стосується. Ніби вона тут не випадково, а з повним пакетом прав і допусків. Мене це дратує більше, ніж хотілося б.

— Мені потрібна твоя допомога, — продовжує чоловік рівним, майже діловим тоном. — Тимчасова. Ти розумний, маєш доступи, контакти…

— Стоп, — перебиваю одразу, не даючи йому розгорнутися. — Я не збираюся провернути жодної схеми в компанії Романюка-молодшого. Навіть не починай.

Кутики його губ ледь здригаються. Не усмішка — радше задоволення.

— А цього й не потрібно, — спокійно каже він, ніби щойно зняв із дошки зайву фігуру. — Ти занадто буквально все сприйняв.

Я примружуюся.

— Тоді просвіти, — кидаю холодно.

Степаненко нахиляється вперед, знижує голос — не тому, що боїться свідків, а тому, що любить цей момент.

— Мені не потрібні махінації. Мені потрібен ти… поруч. На видноті. Щоб деякі люди зробили хибні висновки.

Ось воно.

— Ти хочеш зробити з мене наживку, — кажу рівно.

— Я б сказав — щит, — виправляє він. — Або сигнал. Залежить, з якого боку дивитись.

Я відкидаюся на спинку стільця, відчуваючи, як всередині повільно підіймається холодна злість.

— Ти серйозно думаєш, що я дозволю використати себе як декорацію в твоїй війні?

— Думаю, — відповідає чоловік без тіні сумніву, — що тобі не зрозуміти вигоду.

Я усміхаюся. Коротко. Без радості.

— Помиляєшся. Я надто розумний, щоб у це влізти.

Я підводжуся різко. Стілець тихо шкрябає по підлозі — єдиний звук, який порушує цю липку тишу.

— Розмова закінчена, — кажу рівно. Без пафосу. Без крику.

Він дивиться вгору, не поспішає. Вивчає мене так, ніби я — цікава змінна, що раптом вийшла з-під контролю.

— Ти ще передумаєш, — мовляє спокійно. — Кров — сильніша за принципи.

— Не в моєму випадку, — відрізаю.

Кладу на стіл кілька купюр за каву. Навмисно — за свою. Не за нього. Межі мають бути видимими.

Ліза кидає на мене погляд — солодкий, липкий, сповнений цікавості. Я навіть не реагую. Вона для мене — шум у коді.

— І ще, — додаю вже на ходу, не обертаючись. — Якщо ти з’явишся в моєму житті ще раз без запрошення — я не мовчатиму. І тоді казки закінчаться для всіх.

Я розвертаюся й іду до виходу. Скляні двері кафе відчиняються легко, ніби теж не хочуть мене затримувати.

Холодне повітря б’є в обличчя. Добре. Заспокійливо.

За спиною залишається людина, яка називає себе моїм батьком. А попереду — проблеми, які я принаймні обрав сам.