Розділ 30. Спостерігачка

Дарина 

Щойно Ілля виходить з офісу — я теж на старті. Не одразу. Без різких рухів. Даю йому кілька хвилин фори, а тоді сідаю в своє авто й тримаю дистанцію. Таку, щоб не впадати в очі. Ніби випадковий трафік. Ніби я тут ні до чого.

Зупиняюся неподалік кафе, ще до того, як він заходить усередину. Саме тут починається друга частина.

Моє маскування таке, що рідний батько пройде повз і навіть не озирнеться. Синя перука — та сама. Я колись сховала її замість того, щоб дозволити опинитися на смітнику разом з рештою маминих речей. Мама любила змінювати образи — сьогодні одна, завтра інша. Після її смерті тато вирішив, що простіше стерти все, ніж навчитися з цим жити. Але дещо я врятувала. Потай. Для себе.

Витираю руки спиртовими серветками та змінюю лінзи. Карі. Не мої. Останні роки зір підводить, тож лінзи давно стали звичкою. А згодом — і маскою. Коли очі втомлюються, я ховаюся за окулярами. Сьогодні ж окуляри не підходять. Сьогодні потрібне інше обличчя.

Швидко переодягаюся. Малюю стрілки — трохи різкіші, ніж зазвичай. І маленька коричнева крапка біля губи — фальшива родимка. Дрібниця. Але саме такі дрібниці ламають звичне сприйняття обличчя. Збивають пам’ять. Плутають асоціації.

У моєму авто є все. Серветки, косметичка, запасний одяг, інша версія мене. Маленький мобільний штаб, на колесах.

Я виходжу з машини, зачиняю дверцята, перевіряю відображення у склі. Не Дарина. Не та, яку він знає.

Глибоко вдихаю — і йду до кафе.

Я сідаю за сусіднім столиком — на відстані витягнутої руки від правди — і чую все. Кожне слово Іллі. Кожну паузу його «батька». Жодних сумнівів: вони не говорять — вони міряються холодом.

Тримаючи чашку кави, я дивлюся в телефон, ніби мені байдуже до світу, а насправді ловлю кожне слово. Ілля холодний. Відсторонений. Не той Ілля, з яким я гризуся в офісі. Не той, кого я знала раніше. Цей — тримає лінію. І робить це добре.

Його батько… Ні, Степаненко.

Він виглядає надто впевнено. Я слухаю — і в грудях повільно наростає тиск. Бо тепер пазл складається. І мені це зовсім не подобається.

Особливо в той момент, коли до кафе заходить Ліза. Та сама «сестра». Виглядає вона так, ніби з’являється не з вулиці, а з якогось потойбіччя: усмішка м’яка, рухи тихі, присутність — майже прозора. Привид у людській оболонці.

Вона мило вітається, нахиляється до столика і сідає поруч з Іллею. Так невимушено, ніби має на це повне право. А от Ілля… бідний білобрисий пихатик. У нього аж щелепи напружуються. Видно, як всередині все стискається — він явно не в захваті від такої «сім’ї».