Розділ 29. Батько і син

Зустріч я призначаю у звичайному кафе. Кава. Скло. Люди навколо. Свідки — завжди добра ідея, коли маєш справу з такими, як він.

Степаненко з’являється рівно в призначений час. Без запізнень та поспіху. Сивий, підтягнутий, у дорогому пальті, яке явно коштує більше, ніж середня зарплата в офісі, де я працюю. Занадто охайний, впевнений.

Якось не дуже він схожий на людину, що п'ять років просиділа за ґратами. Скоріше — на того, хто весь цей час керував процесами, просто з іншого кабінету.

Я залишаюся сидіти. Не підводжуся. Не тягну руку. Навіть не намагаюся виглядати ввічливим.

Нехай одразу розуміє: я не син, який чекав. І точно не хлопчик, якого можна купити.  

— Сину, — починає чоловік м’яко, надто м’яко. — Радий, що ти погодився на зустріч.

— Не називай мене так, — перебиваю. — Ми тут не для ролей.

Його брови ледь здригаються. Контроль. Він усе ще грає в альфу.

— Добре, Ілля, — киває. — Я хотів пояснити…

— Чекай, — обриваю його ще до того, як слова почнуть сипатися, мов локшина на вуха.

Виймаю телефон. Кладу на стіл. Не підсовую — просто кладу.

— П’ять років тому, — продовжую. — Заручники. Донька Ситарука. Стрілянина.

Коротка пауза. Даю словам сісти.

— Романюки. Ти. Твоя донька. Я знаю про кожну схему, кожен обхід, кожну «випадковість», яка раптом спрацьовувала на твою користь.

Дивлюся йому просто в очі.

— Тож давай без казок. Якщо ми тут зустрілись, то не тому, що ти раптом згадав, що в тебе є син.

Він мовчить кілька секунд. Не відводить погляду. Лише ледь стискає щелепи — єдина ознака, що я влучив.

— Ти багато чого знаєш, — нарешті каже чоловік. — Не дивно. У тебе правильні знайомі.

— Ні, — перебиваю спокійно. — У мене просто хороша пам’ять. І відраза до брехні.

Я відхиляюся на спинку стільця, складаю руки. Жодного нападу — лише холод.

— Ти з’явився не тому, що захотів сім’ю. І не тому, що каєшся.

Нахиляю голову набік.

— Ти з’явився, бо тобі щось потрібно. А я — зручний інструмент.

Степаненко ледь усміхається. Криво. Обережно.

— Ти дуже схожий на мене, — каже. — Але характером весь у матір.

— Не смій, — відповідаю одразу. Голос рівний, без надриву. — Не приписуй собі те, до чого не маєш жодного стосунку.

— Твоя мати була сильною жінкою, — каже повільно. — І розумною. Шкода, що вона обрала мовчати. Не хотіла мати зі мною нічого спільного.

Я не кліпаю. Лише чекаю. Такі, як Степаненко, завжди говорять далі, якщо не перебивати.

— Я не з’являвся, — продовжує чоловік, — бо не міг. І не хотів.

Він злегка зводить плечима, ніби це дрібниця, а не чиясь відсутність довжиною в життя. 

— У мене була жінка. Родина. І я не збирався пояснювати їй, що в мене є син від іншої. Від жінки, яку я…

Чоловік замовкає. Не через емоції — через обережність.

— …кохав, — все ж договорює.

Слово зависає між нами. Ніби зайве.

— Тому я платив, — каже далі вже сухіше. — Великі гроші. На твоє лікування. На навчання. На все, що було потрібно.

— Гроші — не доказ любові. Це просто зручна форма відсутності, — відказую я.

Дивлюся на нього так, ніби на шахматну фігуру, яку треба зрушити, щоб зрозуміти задум.

— Тобі здається, що це якось виправдовує твою відсутність? — питаю спокійно. — Що, мовляв, я маю тобі подякувати?

Степаненко не зводить очей.

— Ні, — каже коротко. — Я просто пояснюю.

Я роблю ковток давно охололого еспресо. Ставлю чашку на блюдце трохи гучніше, ніж потрібно. Нехай звук ріже.

— Пояснення — це для тих, хто ще вагається, — кажу рівно. — Я вже ні.

Він дивиться уважно, зважує. Очима людини, яка все життя вирішувала, кого ламати, а кого купувати. І раптом усвідомлює: зі мною ці методи не працюють.

— Тоді скажи прямо, — промовляю спокійно. — Чого ти хочеш?

Але я не встигаю отримати відповідь.

До столика підходить блондинка. Бліда, з синцями під очима, виглядає змученою, ніби пройшла через бурю. Погляд ковзає по мені — і зупиняється на ньому.