Розділ 28. Я сьогодні зайнятий

Перед зустріччю зі Степаненком у мене є ще один обов’язок — робота. Тому я приходжу у офіс трохи раніше, ніж завжди. Хочу зайняти себе кодом, щоб не думати про «татуся року». Але Бог, здається, сьогодні вирішує мене добити.

Бо щойно я відчиняю двері, на мене майже в лоб вилітає… Дарина. Святий сегфолт. Може, мені таки перевестися в інший відділ, аби не бачити цю дикунку кожного ранку?

— Привіт, — бурмоче вона механічно, навіть не глянувши толком.

Я не відповідаю. Просто обминаю, як меблі в коридорі, йду прямиком до свого столу. Навушники в вуха — ідеальний спосіб відгородитись.

Але ж ні. Це ж Дарина. Як вона може промовчати?

— Я взагалі-то привіталася! — огризається. — Чи в тебе язик відсох мені «привіт» сказати?

А ти так хочеш, щоб я тобі привіт сказав? Ага. Щас.

Я мовчу. Насолоджуюсь тим, як її це бісить.

— А ще, між іншим, я намалювала героя до гри. — Дарина вже стоїть поруч, руки в боки, як грім на двох ногах. — Може глянеш?

О, раніше я би глянув, похвалив її роботу, підтримав, а зараз мені абсолютно байдуже, що вона там намалювала.

Я навіть не повертаюся.

— Покажи Івану, — кажу рівно. — Я тут, знаєш, не єдиний кодер.

Пауза.

Я майже відчуваю, як у неї змінюється дихання — коротке, різке, роздратоване.

— І взагалі, — додаю холодно, — я сьогодні зайнятий.

Дарина ковтає повітря так, ніби зараз або вдарить мене планшетом, або влаштує крик на весь відділ. І, чесно кажучи, обидва варіанти мене влаштовують.

Бо нарешті, вперше за довгий час — я керую ситуацією. Не вона.

Дівчина стискає щелепи. Вже хоче щось випалити — бачу це по тому, як смикнулося її око. Але… стримується. 

О, цікаво. Новий рівень самоконтролю?

— Зайнятий… — повторює вона тихо, майже знущально. — Ну-ну.

І розвертається так різко, що її хвіст волосся мало не б’є мене по плечу. Йде до свого столу, але робить це з тією показною байдужістю, яку видно за кілометр.

Сідає. Клацає мишкою. Раз. Два. Три.

Я не дивлюся, але її присутність відчуваю.

Хвилина. Дві. П’ять.

І тут починається. Та сама пасивна агресія, яку Дарина вважає «витонченим мстивим мистецтвом».

Легеньке постукування стилусом по столу. Потім голосніше. А тоді — тупіт ногою, ніби вона грає на барабанах, а не працює в геймдеві.

Іван піднімає голову, зиркає на мене з виразом: «Що ви знову не поділили?»

Я мовчу. Бо не збираюся пояснювати, що «ми» нічого не ділимо. Я просто більше не її Ілля–який–прибере–принесе–підтримає–і–помовчить.

А Дарина… ну, вона раптом вирішує, що мовчати — це слабкість.

Тому різко піднімає голос:

— Іване, глянь, будь ласка, на героя до гри! — майже кричить через увесь відділ. — Бо в нас тут деякі дуже зайняті. Надзвичайно. Пам’ятники їм треба ставити, не інакше.

Я ледь стримую усмішку.

Голова не піднімається. Пальці стукають по клавіатурі. Код тече, як треба.

А вона тим часом не витримує і знову переводить погляд на мене. Дарина не просто злиться. Вона спостерігає. Слідкує за кожним рухом, кожним жестом, кожним натиском клавіші.

— Якщо хочеш за мною шпигувати, — кажу тихо, рівно, навіть не обертаючись повністю, — то хоча б роби це професійно. Бо так ти себе видаєш за три кілометри.

У Дарини округлюються очі. Вона навіть забуває дихати. Сидить, як зависла програма.

А я додаю ще одну льодяну, майже байдуже:

— І не переймайся. Я більше не той хлопець, за яким варто слідкувати. Ти ж сама це чудово показала.

Дівчина зривається з місця, стілець від’їжджає зі скреготом.

— Що? — вихоплюється в неї.

— Ти все почула, — кидаю і повертаюся до монітора.

Фініш. Хід зроблено.

Тепер її злість кипітиме, як чайник без кришки.

— І, Дарина…

Я зупиняюся на півслові, повертаю голову рівно настільки, щоб вона думала, що це важливо.

— Якщо ти знову хочеш грати в ображену — будь ласка, без мене. Я в цих твоїх виставах участі більше не беру.

Вона аж підскакує від злості. А я спокійно повертаюся до свого коду.