Розділ 27. Моя тиха, липка ненависть

Ілля

Весь вечір я просидів, риючись в інтернеті, шукаючи хоч якусь інформацію про того «батька». Його поява мені стала поперек горла, а всередині досить зудить якесь неприємне передачуття — ну от той стан, коли ти вже здогадуєшся, що зараз знайдеш щось цікаве, але все ж надієшся, що ні. А потім — бах. Натрапляю на новини п’ятирічної давності.

Петра Степаненка та його доньку тоді засудили, але нещодавно їх звільнили за умовно-дострокове звільнення. 

Цей чоловік був замішаний у всьому: вбивство мафіозі разом зі своїм давнім поплічником Гаранем, який, до речі, теж нещодавно вийшов з в’язниці. Він мріяв стати королем кримінального світу, тримав гроші на офшорних рахунках і плутався в численних схемах. А ще в цій історії світилися три знайомі прізвища: Михайло Романюк, Роман Романюк та Андрій Ситарук. А серед заручників була… Дарина.

І тут мене накриваж. Я ж пам’ятаю той день. Ми тоді були в моєї бабусі. Дарина сказала, що якась знайома батька відвезе її до нього. Все. Крапка. Ні слова про те, що вона була заручницею. Ні слова про те, що її батька підстрелили. Тупо нічого. Просто щезла, а місяць потому я ледве вмовив її зустрітися. Вона весь час відморозувалася, казала, що не хоче говорити.

А потім — Одеса. «Поїхали вчитись туди», — сказала. І я… дурень… погодився. Бо прив’язався. Бо не хотів, щоб все між нами розсипалося. Адже ще думав, що для неї щось значу.

А вона… користувалася. Навіть не приховуючи. Зручність — ось що я був. Живий побутовий прилад.

Готувати — я. Прибирати — теж я. Розважати, включити дораму, принести смаколики, зробити вечір «як в кіно» — взагалі мій коник. І найгірше: я робив усе із задоволенням. Бо хотів зробити їй приємно.

А вона… навіть не бачила в мені хлопця. Ні краплі. Ні разу.

І ця її сліпота до мене — чи, може, небажання бачити — викликає в мені таке неприємне, густе відчуття... Ненависті.

Так, саме ненависті. Не гострої, не вибухової — а тихої, липкої, такої, що сидить десь глибоко й дряпає зсередини, коли згадую, як я тоді поводився, як дозволяв їй себе використовувати.

А «стосунки» у нас були… як у брата і сестри, які часом ладнають, а часом хочуть задушити одне одного. Тілесної близькості — нуль. Емоційної — мінімум. І навіть той її поцілунок у щоку… і той був нагородою. Подачкою за щось зроблене: принеси, купи, подай, розваж — молодець, Ілля, от тобі знак уваги.

Так і було.

І саме тому зараз… коли я згадую це все, мене ковтає хвиля злості. Бо хтось інший би не дозволив. А я дозволив.

І зараз — ні. Ніколи знову.

Я більше не дозволю їй мною користуватися. Не дам навіть на сантиметр повернутися до тієї ролі, в яку сам себе тоді загнав.

Для неї я більше не той колишній Ілля-«принеси», Ілля-«подай», Ілля-«іди, не заважай».

Я вмію бути суворим. Я вмію ставити межі — просто раніше не ставив їх перед нею. А зараз можу. І зроблю це.

Бо я не збираюсь знову грати роль домашнього помічника, друга-серветки і хлопця, якого тримають поруч тільки тому, що так зручно. Ні.

Хочеш щось від мене? 

Тепер це звучатиме інакше: чітко, холодно й без наївності.

Вона звикла до м’якого Іллі. Але той Ілля — у минулому.

І якщо Дарина думає, що все буде так, як було — вона дуже, дуже сильно помиляється.

Добре, повернімося до цього кримінального авторитета. Поки він сидів у тюрмі, то встиг наробити собі таких зв’язків, що Романюк із Ситаруком нервово курили б збоку.  Щось мені підказує, що Степаненко зараз жадає помсти. І чомусь у всій цій шаховій партії він вирішив зіграти мною, як пішаком.

«Старий пень, ти що, справді думаєш, що я настільки дурний, щоб не рознюхати, що тут не так?»

Якщо б Степаненко не хотів, аби я знав правду, давно б усе прикрив. А він сам її підсовує. Навіщо? Що цей чоловік задумав? Бо точно не родинні вечері в стилі «синку, передай сіль».

І ця Віта… з'являється, як сніг на голову. Однозначно має якийсь план — відчувається, що хоче мене спокусити. Ходить, виляє, світить усім, чим можна. А мене це бісить. Бо я хочу, щоб на її місці була інша дівчина. Та, що навіть доторкнутися до себе не дозволяла.

У підсумку я зачиняюся в своїй кімнаті на ключ. Хоча навіщо? Але на всякий випадок… Бо раптом вона вирішить з’явитися вночі, а я думаю, ви самі розумієте, що жінки іноді можуть робити для чоловіків.

***

Вранці я вирішую: досить. Треба поговорити з цим «батьком». Беру телефон і набираю.

— Треба зустрітися, — кажу коротко, без привітів.

— Добре, адреса буде в повідомленні, — чується серйозний чоловічий голос.

— Де ми зустрінемося, вирішую я, — додаю впевнено.

На тому кінці починають сміятися.

— Оце я розумію, мій син, моя гордість.

Я відразу кладу слухавку. Не хочу слухати його дешевий пафос. Відправляю йому адресу сам і думаю: після цієї розмови я обов’язково поїду до мами. Треба з кимось нормально поговорити.