Розділ 26. Слова, що дратують

Рома тягне мене в спальню батька та сідає на ліжко, спершись руками позаду. Виглядає так, ніби зараз почне допит із лампою в очі.

— То що це було, Дарино? Натяк? Чи, може, я тобі подобаюся? 

Я схрещую руки на грудях, тримаю дистанцію.

— Ти переоцінюєш себе, — огризаюся. — Мені взагалі-то блондини подобаються.

— Блондини? — перепитує він, і в голосі з’являється та знайома насмішка. — То он чому ти з Іллею гризешся. Хочеш привернути його увагу? Можу допомогти, бо з такою тактикою ти його радше в могилу заженеш, ніж закохаєш.

— Та до чого тут цей білобрисий бовдур, — відрізаю. —  Невже Ілля єдиний блондин на планеті.

— На планеті — ні, — Рома знизує плечима. — А от у компанії — так. 

Він підморгує так нахабно, що хочеться вліпити йому подушкою.

Я стискаю губи.

— Рома… — попереджаюче бурчу. — Не вигадуй дурниць.

— Я просто констатую факти. Ти любиш блондинів. І капостиш саме тому, який у нас один-єдиний.

— Я йому капості роблю, бо він нестерпний, — бурмочу. — А не тому, що в нього світле волосся.

— Будемо вважати, що я тобі повірив, — хмикає Рома.

— Романюк....

Він сміється низько, занадто тепло, і це мене дратує ще більше.

— Гаразд, не злю тебе, — піднімає руки, здаючись. — Просто ти поводишся так, ніби він тебе бісить… але коли його нема — ти про нього згадуєш.

Я кидаюся на нього, щоби дати йому  прочухана за такі слова. Але в ту ж секунду двері відчиняються, і на порозі стоять всі троє — Маша, тато й дядько Михайло. Очі останнього ледь не викочуються з орбіт, коли він бачить, що я майже притискаю Рому до себе, а він… ну, майже відповідає на обійми.

Вони, мабуть, вирішили, що ми таємно зустрічаємося. Дядько явно не в захваті від цієї «новини». В нього прямо на обличчі пише: «Не такої невістки я хотів».

— Ви все неправильно зрозуміли, — промовляє Рома, дивлячись на ошелешені погляди всіх трьох. — Ми з Дариною не пара.

— Ага, — кажу я, — я просто хотіла його провчити. Бо дурниць тут наговорює…

Дядько Михайло важко зітхає.

— Романе, ходімо, треба дещо обговорити, — лунає суворий голос Романюка старшого.

Рома піднімається з ліжка і йде за батьком. Маша та тато мовчки спостерігають. А вже біля порогу тихо промовляють:

— Ми, напевно, вже поїдемо, тож не сумуй, доню. Якщо що — дзвони, — каже тато.

— Гарного тобі вечора, Даринко, — додає Маша.

— Ми теж з Ромою поїдемо. Дарино, будь на зв’язку, — підхоплює дядько Михайло.

За мить квартиру огортає тиша. Я прибираю на кухні брудний посуд і недоїдки. Настрою, чесно кажучи, немає. Я засмучена — і зовсім не через Рому чи Іллю. Вся ця інформаційна метушня вечора просто виснажує. Здається, окрім перегляду улюбленої корейської дорами, я більше ні на що не здатна.