Розділ 25. Несподіваний союзник

Тато робить крок назад, признаючи — так, заходь.

І в квартиру заходить Михайло Романюк. Той самий, якого тато відправив закордон з онуками.

Я так роззявляю рота, що якби в цій квартирі була хоч одна муха — вона б уже прописалася в мене між зубами.

— Ем… — я кліпаю. — Ви… в Україні?

Дядько Михайло знімає куртку і кидає її на стілець, де лежить моя.

— А ви думали, я так просто полечу за кордон і залишу вас розбиратися зі Степаненком без мене? — каже він іронічно. — Ні, я теж у цьому замішаний.

— А тітку Алісу і малих ви куди поділи? — питаю, намагаючись сховати тривогу.

— Вона з Яринкою та Яриком полетіли до Швейцарії, — спокійно каже дядько Михайло, — думаю, вони втрьох цілком впораються з малими бешкетниками. Ніби це зовсім не проблема, ніби все під контролем.

Супер… тепер нас п’ятеро. Але від цього анітрохи не легше.

Ми йдемо на кухню. Я машинально ставлю електрочайник, дістаю хліб, роблю чай і бутерброди. Це дозволяє хоч трохи заспокоїти руки. У голові шумить — інформації забагато, все виглядає небезпечним і надто реальним.

Лишається тільки чекати Машу й Рому. Тоді, можливо, картина стане чіткішою.

Я ставлю тарілку з бутербродами на стіл, розставляю чашки, наливаю чай. Поглядаю на тато і дядька Михайла.

— То який у нас план? — питаю тихо, але чітко.

Тато сідає навпроти, але Романюк — ні. Він стоїть, спершися руками об стіл, мов генерал, який зараз почне роздавати накази направо і наліво.

Але замість цього він просто бере бутерброд.

— План? — перепитує дядько, навіть не дочекавшись, поки прожує. — Спершу треба зрозуміти, хто з нас зараз у найбільшій халепі.

— Ми всі, — відповідаю тихо. — Але найбільше — Ілля. Його батько повернувся не просто так. І перше, до чого він дотягнеться — це син.

— І саме тому я не залишив усе на вас. Степаненко — хитрий.

Романюк зітхає, опускається на стілець поруч і вже зовсім без жартів каже:

— Ми маємо діяти швидко. Степаненко не той, хто сидить і чекає. Він рухається. І якщо він уже зв’язався з Іллею — у нас мало часу.

Мене трохи перекручує всередині. Бо одна справа — слухати це як страшну історію. І зовсім інша — розуміти, що у цій історії є персонаж… до якого ти чомусь небайдуже махаєш руками, кричиш і сиплеш перцем в обличчя. Але це не означає, що я ненавиджу його менше.

— І що ми робимо? — запитую я, стискаючи чашку.

Тато дивиться на Романюка. Романюк — на тата.

Пауза така важка, що аж чай холоне.

І нарешті тато каже:

— Спершу — треба знайти Іллю. Поки він сам не наробив дурниць. Чи поки їх не наробили за нього.

В цю мить лунає дверний дзвінок, і я квапливо йду відчиняти, сподіваючись, що на порозі Маша з Ромою. Не сумніваюся, що цей любитель медсестричок уже про все дізнався.

На порозі з’являються Маша з Ромою і заходять у квартиру.

— Ого, а ви що, тут підпільний штаб сколотили й вирішили покликати нас тільки тоді, коли вже все найцікавіше сталося? — підкидає Рома, розглядаючи кімнату з перебільшеною підозрою.

Маша тихенько штовхає його ліктем, мовляв: «Не позорь нас». Та я лише пирхаю й складаю руки на грудях.

— Повір, якби ми реально збирали секретний штаб, то точно не в моїй квартирі. У тебе, Ромо, місця більше, і сусіди менше лізуть у всі шпарини.

Рома закочує очі, але усмішка його видає: він задоволений, що його знову потролила.

Ми приходимо на кухню, і Маша, ледве ступивши через поріг, піднімає брови так високо, ніби щойно побачила НЛО, а не рідного батька.

— Тату, я думала, ти полетів з мамою за кордон разом із малими? — у голосі подив, змішаний із полегшенням.

— Вони в надійних руках. Двійнята про них потурбуються. А я вирішив не залишати вас сам-на-сам із цим всім.

Маша задоволено киває і сідає за стіл поряд з татом.

— То з чого почнемо? — кидає Рома, сідаючи за стіл. — Бо я точно не хочу, щоб у всій цій історії постраждала моя компанія. Ілля, як-не-як, мій найкращий кодер і має доступ адміна. Хоч ми друзі й я йому довіряю… але мало що.

— Я можу за ним приглянути, — пропоную. — Ми ж працюємо в одному відділі, тож мені буде простіше зрозуміти, якщо він щось мутить, — продовжую.  

І одразу ж в голові дзінь: «Дарино, ти що наробила? Тепер доведеться реально шпіонити за цим білобрисим кодером».

Рома кидає на мене уважний погляд, але я не даю йому шансу щось вставити.

— А ти Рома змінюй адмін-доступ, — додаю різкіше. — Бо я цьому білобрисому не довіряю ні на грам. Він може запросто зробити компанію банкрутом, а я, між іншим, хочу нормально закінчити роботу над грою, а не ходити по співбесідах.

— Добре, — здається він. — Переналаштую права. Але якщо Ілля невинний, він це сприйме не дуже…

— Так, — втручається дядько Михайло, повертаючись до нас. — Дарина стежить за Іллею. А ми з Андрієм і Ромою — за Степаненком і його донькою.