Розділ 24. Син кримінального авторитету

— В'язниці? — перепитую тихо. — Ти зараз серйозно?

Тато киває.

— Абсолютно. Його батько — це проблема з великої літери «П». І я не хочу, щоб ти опинилась поруч із тією родиною… якщо щось станеться.

Мене перекошує. І нарешті видаю:

— Тобто ти хочеш сказати, що… білобрисий бовдур із кролячими капцями — Син кримінального авторитета? — перепитую я, роблячи наголос на кожному слові, ніби пояснюю реальність всесвіту. — Але як? Як?!

Я відкидаюсь на стілець.

— Він же виріс без батька! — жестикулюю так активно, що тато відсуває чашку, аби я її не зачепила. — Його мама сама його тягнула! Вона ж казала, що той покидьок кинув її, коли дізнався, що вона вагітна. Сказала, що він зник, розтанув, випарувався, ніби його ніколи не існувало.

Тато важко видихає, ніби зараз скаже щось, від чого в мене остаточно поїде дах.

— Даринко… Він справді їх кинув, — каже тихо. — У нього була інша сім’я. Повноцінна. Ілля — був… зайвим. Непотрібним. Помилкою, від якої він відвернувся без жодних сумнівів.

Мене стискає під грудьми так, що я на секунду забуваю дихати.

Блін.

Це болить навіть мені, хоч я не Ілля.

Тато дивиться прямо на мене.

— Але зараз… — ковтає повільно. — Зараз усе змінилося. Він вийшов. І знає, де ми. Я майже впевнений: ця проблема П візьметься за свого «забутого» сина. Не через любов, не через каяття.

Тато нахиляється ближче.

— А щоб помститися. Мені. І Романюку.

Мене ніби обдає холодом.

— Помститися?.. Нам? — вичавлюю я.

— Так, — тато киває. — Він буде тиснути на Іллю. Використовувати його. Робити все, щоб напакостити мені й Роману. Це… його стиль. Брудний і підлий.

Оооо чудово. Просто ідеально.

Я підпираю голову руками.

— Тобто ти хочеш сказати, що тепер Ілля та ми у епіцентрі кримінальних розбірок?

Відкидаю голову назад.

— Та я ж навіть вдарила його сьогодні! Якби я знала, що в нього такі родичі — я б, може, не била.

Тато зводить брови:

— Доню, я це все не для гумору розповідаю.

— Я теж! — кажу я, підіймаючи руки. — Просто… офігєть, тату. Реально офігєть.

Ходжу по кухні.

— Тобто Михайло Романюк і Аліса поїхали за кордон з малими, щоб їх уберегти…

— Так. Хоч він і опирався, але я його вмовив.

— А тут залишилися…

Я зупиняюсь.

Пальцем тицькаю в підлогу, мов на уявну карту.

— Я. Ти. Маша. Рома.

Тато кивком підтверджує.

— Чудово! — вигукую я. — Нас четверо! Команда мрії! Кримінальний авторитет ясна річ «злякається»: там у нього зброя, вплив, зв’язки, а тут…

— В мене теж є зв'язки, вплив, а Рома чудово володіє сферою ІТ, тож ми впораємося.

І в ту ж мить проскакує думка:

А де зараз Ілля? І чи знає він щось?

Я різко підіймаю голову.

— Тато… а Ілля — знає про… все це? І я правильно зрозуміла цей «П» це той, що викрав мене колись?

— Так, — каже низько. — Той самий. А щодо Іллі... якщо йому не зателефонував той виродок, — каже твердо, майже глухо, — то ні.

Мене пробирає холодом. Серйозно, аж до кісток.

— Тобто… він може зараз просто сидіти собі вдома, їсти печиво, не знаю… дивитися якісь дурні відео… і навіть не підозрювати, що його батько кримінальний авторитет?

— Саме так, — киває тато. — І це найгірше. Бо Петро любить починати з тихих, підлих ходів. Телефонний дзвінок — це для нього… майже ніжність.

Тато хоче щось додати, коли...

Дззззз-зззінь

Я мало не підстрибую.

— Хто це? — шепочу, бо після всієї цієї розмови в мене одразу в голові: все, нас знайшли, треба шукати засоби самооборони.

Тато різко піднімається. В ту саму секунду. Його погляд загострюється. О, чудово. Якщо він напружується — значить, причин вистачає.

— Мовчи, — каже тато коротко.

— Ага, звісно, — бурмочу. — Може мені ще дихати перестати?

Він тільки зітхає й закочує очі.

— І в кого ти така язиката? Тільки не починай, що в матір. Ти куди краща за неї.

Батько жестом наказує мовчати й підходить до дверей. Погляд у нього зараз такий, ніби за дверима не дзвінок, а мінне поле. Дивиться у вічко, і на обличчі здивування.

Тато відкриває двері.

І я чую чоловічий голос. Знайомий.

— Можна зайти?

Я завмираю.

Це ж…